ЗМІСТ
Анотація
Вступні розмови
Вавилон в небезпеці
Суперечка про війну
Озброєння
Які причини майбутньої війни?
Каїне, де Авель, брат твій?
Господь – знамено моє (Ієгова – Ниссі)
Розпуста на війні приносить нещастя
Грабіж на війні призводить до поразки
Семеро засуджених на смерть
Заслужене рабство
Книга Суддів
Від чого залежить звільнення з рабства?
Гріхи начальників є причиною війни і поразки
Книги Царств та Паралипоменон
У гідних управителів в державі мир і на війні перемога
Союз зі злом приносить зло
Зброя не допомагає…
Як більше військо перемагається меншим
Які ж причини майбутньої війни?
Хто переможе в майбутній війні
Виконання пророчих слів про війни
Євангеліє і війна
Висновки
Ви гніваєтеся на мене за те, що в книзі «Війна і Біблія» я пишу, що Господь допускає війни за людські гріхи, як і голод чи мор. Все, що я писав, писав не за своїм розумом, а згідно з Писанням Божим. Жоден людський розум не в змозі пояснити всю сукупність того зла та горя, яку названо одним коротким словом – «війна»; не може пояснити цього і мій розум; але все пояснює і висвітлює, як яскраве сонце, Святе Письмо Боже.
Усі війни, повсякчас, – біблійні війни, тобто, всі вони залежать від живої, активної і всемогутньої волі Третього, Невидимого і Всевирішального; всі вони походять з гріховності або з обох сторін, або лише з однієї; всі вони діють за біблійним законом причинного зв’язку і закінчуються так, як їм присудить Вічне, непогрішне правосуддя.
Зі Святого Одкровення Божого видно, кому Бог дарує перемогу. Це зрозуміло і з прикладу всіх воєн в історії людства, якщо їх розглядати у світлі Святого Одкровення. Воля Божа дарує перемогу тому, хто має найяснішу і найміцнішу віру в Бога і хто виконує Його закон… Якщо жоден християнський народ не покається і не повернеться до Христа – центру своєї душі і життя, – то Бог віддасть перемогу народам азіатським, нехристиянським.
Сонце хилилося на захід, коли ми зійшли на палубу пароплава “Бостон”, що здійснював рейси між Нью-Йорком і Бостоном.
Брудна вода Нью-Йоркської затоки, що маслянисто блищала сріблом під спекотними променями, тепер, при заході сонця, переливалася розтопленим золотом. Пароплав ішов від верхнього міста до нижнього, між Нью-Йорком та Брукліном. Наша спільнота сиділа, звернувши до Нью-Йорка.
Перед нами виднілось найбільше місто світу, найквапливіше і найрізноманітніше. Погляди мандрівників – як іноземців, так і місцевих жителів – мимоволі були прикуті до численних високих будівель, гордо і потворно названих «хмарочосами».
– Подивіться на наші вавилонські вежі, – сказав мені міністр Юстон.
– Дивлюся на них, – відповів я, – але й невже ви дивитеся на них, ви ж стільки разів уже бачили ці вежі?
– Це видовище завжди і непомітно приваблює… Усе велике завжди полонило і полонить людство.
– Так, так, добре ви сказали, – зауважив генерал Кларк. – Полонені великим досі писали історії народів, даючи по своїй суті лише історії великих людей, цих свого роду хмарочосів людства.
– Значить, генерале, демократія тут ні до чого? – сказав я.
– Ні до чого! Теоретично демократія хотіла б розподілити славу великого між численними його співробітниками; однак практично вона досягла лише того, що вираховує і зважує, якою мірою справи неславних сприяють славі славних. Цим вона зменшила славу славних… але не збільшила слави неславних. Вежі залишаються вежами, а халупи – халупами.
Крен, який мовчки спостерігав і прислуховувався, звернувся до мене і сказав:
– Подивіться на цю групу веж, там, у верхньому місті. Шість років тому, коли ви були в Нью-Йорку, там не було жодної. А з того часу їх виросло близько сотні.
– Авжеж, правда, Крене, – відповів я. – І ще мені здається, що вони й красивіші і стрункіші за тих, що в нижньому місті, чи не так?
– О, незрівнянно! У цих нових вежах ми, американці, цілком висловили весь автентичний стиль нашого будівельного мистецтва. Ніде у світі немає нічого подібного. А старі вежі Вулворт, Зінгер, Мунісіпал просто ображають погляди теперішнього покоління.
Так казав Крен, наш благородний та люб’язний господар. Завдяки йому ми й перебували цього вечора на пароплаві, що йшов у Бостон.
Він покликав нас до себе у гості, провести недільний день у колі його сім’ї. Серед запрошених був і Юстон, колишній член уряду Сполучених Штатів, генерал Кларк, один відомий російський музикант, чех-археолог, дослідник аравійської старовини, балканець, який був зі мною, та багато інших запрошених.
У цю хвилину ми помітили зграю аеропланів, що високо кружляють в останніх променях сонця над величезним Нью˗Йорком.
– Ось, дивіться, вони! три, п’ять, десять! – почулися вигуки з різних сторін. Міністр Юстон зітхнув і напівголосно сказав:
– Так, ось де небезпека нашому американському Вавилону.
– Від цих величезних металевих птахів залежить майбутня війна! – вигукнув генерал.
– Ах, не згадуйте про війну! – обурився миролюбний Крен, який подорожував по всіх п’яти континентах, об’їхав безліч островів і всюди зустрічав добрих людей, які щиро прагнуть миру, серед котрих він набув багато друзів.
Генерал заперечив:
– Я не тому згадую про війну, що люблю її, Крен, а тому, що війна буде.
Тоді я спитав:
– А ви, генерале, хіба не бачите жодного іншого застосування аеропланів та іншої мети для них, крім злочину?
– Майже не бачу. Аероплани, щоправда, можуть нести і деякі другорядні служби у мирний час; наприклад, перевозити пошту, кілкох пасажирів, але головне та кінцеве їхнє призначення – війна.
Тут знову міністр Юстон сказав задумливо і напівголосно, наче про себе:
– Звідти, звідти, з повітря загрожує небезпека цим вавилонським. вежам нашим.
– Чому ж лише нашим? – вигукнув генерал. – Чи не загрожує те саме і європейському Вавилону чи, краще сказати, вавилонській Європі?
– Так, так, загрожує, любий мій Кларку, – відповів міністр. – Європа ще більше дозріла для війни, ніж ми. Війна загрожує всьому світу. Хіба ви не бачите, що весь світ став вавилонською вежею?
– А я не вірю у війну! – Знову сказав Крен.
– І ми не віримо, Крене, – сказав чеський професор, – але війна приходить незалежно від того, чи віримо ми в неї чи ні; приблизно так само, як приходить епідемія грипу.
– Як же це… – продовжував обурюватися Крен. – Думаєте, що це… просто так, випадково?
– Не думаю, щоб так вже зовсім випадково; але гадаю, що війна може спалахнути без особливого бажання людей.
Крен обернувся до мене і спитав, що я думаю. Я сказав:
– Мені здається правильним, що війна може спалахнути і без людського бажання, але не без людської провини; навіть менш значні речі, ніж війна, ніколи не бувають простою випадковістю.
Поки ми розмовляли на цю тему, яка так жваво цікавила всіх присутніх, темрява покрила небо та землю і аероплани стали вогнем виписувати в повітрі реклами якихось торгових будинків Нью-Йорку, оголошуючи, що саме у такої-то фірми можна придбати і за якою ціною.
– Тепер подивіться, – сказав мені генерал Кларк, – ось вам і ще одне застосування аеропланів: писати в повітрі реклами магазинів та заводів! Ха˗ха˗ха! Адже це така незначна, другорядна служба! Головна для них, звісно, війна, як я сказав вам, війна!
В цей час задзвонили на вечерю, і мандрівники зійшли з палуби до їдальні.
– Я вважаю, що війна – фатальність, – сказав чеський професор, коли ми сіли вечеряти. – Подивіться, ніхто не хоче війни, навіть генерали, а всі готуються до війни. Хіба це не фатум?
– Дурість, це є дурість, а не фатум, – відповів Крен. – Якби ми в Америці та в Європі були істинно освіченими, зникла б дурість, а з нею і ця фатальність. Народи великої Азії сміються з нашої войовничої культури.
Тут Крен, який завжди був повний розповідей про свої подорожі світом, розповів, як у Бенаресі він навмисне пішов до одного уславленого ченця, якого вся Індія вважала святою людиною.
– Коли я йому представився як американець, – розповідав Крен, – чернець із жалем похитав головою і, зітхнувши, сказав: «Ох, ви американці, ви європейці! Як багато страждали ви і як багато ще страждатимете! Вся ваша так звана культура звелася до війни за владу, за панування. Цією отрутою заражається і наша молодь, яка відвідує ваші навчальні заклади. Ніхто з них не повертається напоєним любов’ю до вас, а всі, навіть і несвідомо, гасають із вашими збоченими ідеями про насильство «в ім’я права», що, по суті, означає не в ім’я права, а заради влади. Якраз недавно були у мене два індуси-студенти, які навчаються в Лондоні. Коли я запитав їх: «Як наші брати в Англії?» – обидва вони гнівно скрикнули: «Які брати! Це наші кровні вороги, а не брати. Їхня культура – егоїзм та насильство. Ось у нас в Індії культура справжня. Ми повинні боротися проти них та звільнитися від них». «Але якщо боротиметеся проти них насиллям, – сказав я їм, – чим ви тоді відрізняєтеся від них? І яка вам користь ззовні звільнитися від них, тоді як усередині, я бачу, вони вас поневолили? З такою злістю не говорять про людей послідовники благого вчення Веданти; швидше скажуть так послідовники войовничої європейської культури. Звільнення наше від англійців, панове, не є найвищим благом; найвище благо у визволенні від самих себе. У цьому сенс Веданти. Ви поїхали до Європи лише фізичними рабами, а повернулися подвійними: і фізичними, і духовними».
Розповівши все це, чернець знову зітхнув і повторив: «Ох, ви американці, ви європейці! Як багато ви страждали і як багато ще страждатимете! Страждання неминуче для всіх, хто опирається Дхармі».
У цей момент затріщала в їдальні негритянська музика – джаз.
– Послухайте тільки, – гнівно вигукнув Крен, – послухайте тільки, яка в нас музика! Що це – музика людей освічених і миролюбних чи музика неприборканих дикунів?
Цими словами міністр Юстон ніби відчув себе ображеним у своїй національній гордості і сказав Крену:
– Не кажіть так, мій друже. Якими б не були ми, американці, все ж таки ми освіченіші і миролюбніші за європейців. Європа готується до наступальної, завойовницької війни, а ми – до війни оборонної.
– Стара пісня… і на старий лад! – прошепотів мені на вухо Крен.
– Дозвольте, – вів далі міністр, – ми маємо бути готовими захищатися, якщо хтось нападе на нас з боку Атлантичного або з боку Тихого океану. Наша історія не знає завойовницьких воєн. Починаючи з президента Вашингтона і закінчуючи Вільсоном, Америка вела лише оборонні війни. Я не кажу, що війна — фатальність, як каже професор, або ж вона є біологічною потребою для так званого оновлення нації, як це стверджує Клемансо в найновішій своїй книзі. Я кажу, що війна є дикунством, що нав’язується силою, яке може бути відкинуте тільки силою. Це все.
– Усі народи спішно готуються до нової війни, любий мій Крене, – сказав генерал. – Невже тільки ми, американці, сховаємо голови в пісок, як страус, і вдамо, що це нас не стосується?
– Не кажіть про всіх, Кларку, – відповів генерал.
– Хто це всі? Індія, Китай та Абіссінія не готуються до війни, а це більше половини людства. Європейці готуються до війни; ми також готуємось до неї. Але це меншість, якраз одна третина людства!
Тут генерал повернувся до балканця і ніби жартома запитав:
– А до кого ви, балканці, належите: до миролюбної більшості Крена чи до войовничої меншості?
На це балканець відповів:
– Ми належимо до тих, хто, ненавидячи війну, готується до неї.
– Таке саме становище і в нас, в Америці, – вигукнув міністр Юстон. – Ми ненавидимо війну, але готуємося до неї. Готуємось за потребою, щоб у критичний момент захистити нашу демократію від імперіалістичних завоювань.
Крен їдко посміхнувся і сказав:
– Військове біснування зрівнює все, любий друже. Тут не допомагає ні демократія, ні автократія, ні монархія, ні республіка, ні комунізм. Теперішня комуністична Росія так само спішно готується до війни, як англійська та японська монархії; і так само, як американська та французька республіки. Але погодьтеся, що в наш час це військове біснування особливо захопило білу расу.
– У цьому я згоден з Креном, – сказав генерал. – Не було і немає такої серйозної політичної теорії чи правлячої партії, які б у своїх крайніх висновках не стояли б за війну чи не викликали б її. Досі жодна політична доктрина не могла скинути простирадло з тієї страшної таємниці, що у людському житті називається війною. Ні політики, ні державні люди, ні військові, ні навіть біологи досі не дали нам серйозного пояснення сутності війни, її справжніх причин і цілей. Про це говорили упереджено або просто це замовчували. Іноді мені здається, що війна пов’язана з якимось глибоким і прихованим корінням життя нашого на землі, і єдина релігія могла б сказати тут щось істотне.
Настала мовчанка. Раптом генерал поставив наступне запитання:
– Справді, панове, хто з людей білої раси написав колись якийсь відомий твір про війну?
– Ніцше та німецькі генерали перед Світовою війною! – сказав хтось.
– Макіавеллі! – відповів Юстон з безсумнівною іорноією. – Це європейський філософ війни!
– «Філософ навиворіт! – відповів хтось інший. – Сліпець, який вказує дорогу сліпим».
– Думаю, що Макіавеллі є квінтесенцією європейського зіпсованого розуму, – додав Юстон свою думку.
Все суспільство висловило своє одноголосне осудження вченню Макіавеллі. Потім генерал Кларк обернувся до мого найближчого друга, балканця, і запитав його, чи існує десь у світовій літературі якесь інше і краще пояснення таємниці війни, ніж те, яке дав, скажімо, Макіавеллі.
Балканець відповів:
– Існує, адже Біблійне пояснення, зовсім протилежне думці Макіавеллі.
Генерал кинув на нього запитливий погляд і поринув у глибоку мовчанку. Цього вечора він ні слова більше не захотів сказати про війну. Все тільки мовчав і розмірковував, ніби намагався відновити в пам’яті щось знайоме та давно забуте.
Наступного дня генерал Кларк запросив мене і мого друга балканця покататися на човні морем перед чарівною віллою Крена.
З нами в човні було ще кілька почесних гостей Крена, обраних самим генералом і запрошених ним на прогулянку. Як тільки ми сіли в човен, генерал попросив балканця викласти відоме вчення про війну, яке здається йому єдино істинним.
І все, про що йдеться далі, записано згідно з розмовою на цій прогулянці Бостонською затокою в серпні 1927 року.
– Усі народи Європи та Америки, генерале, – почав балканець, – гарячково озброюються для нової війни. Хто цього не бачить? Чи це таємниця і для гірських пастухів, а ще менше – для тих, хто живе в містах, що стежать за людськими справами. Поспішаючи озброїтися, йдуть зараз у крок з Європою та Америкою деякі народи Азії, як, наприклад, Японія, Туреччина та до певної міри Персія та Афганістан. Великий Китай зводить рахунки сам із собою і вправляється у кривавій війні своїх дітей, несвідомо готуючись в такий спосіб до вбивства чужих дітей. Але ті, хто вже обтяжив свою совість відповідальністю за минулу Світову війну, візьмуть на себе тягар відповідальності і в майбутній війні. Це – народи білої раси, народи, які називають «християнськими». У приготуваннях до нової війни або нових воєн вони йдуть попереду всіх інших народів і племен земної кулі. А про те, що світ перебуває перед новою війною, свідчать:
1) явні та таємні приготування всіх згаданих народів;
2) військові бюджети, які у всіх країнах непропорційно перевершують витрати будь-якого іншого призначення і в багато разів перевершують військові бюджети до Першої світової війни;
3) посилена діяльність незліченних заводів військових знарядь, амуніції, отруйних газів, електричних та електромагнітних військових апаратів, а також збільшення контингенту робітників на цих заводах;
4) швидке будівництво військових кораблів;
5) збільшення військових кадрів порівняно з довоєнними;
6) комітети вчених спеціалістів, скликаних деякими урядами, котрі віддають усю свою освіту та енергію на винайдення та вдосконалення смертоносних отруйних газів та інших хімічних засобів для війни на землі, у воді, під водою та у повітрі;
7) таємні спілки та блоки окремих держав і народів з метою війни;
8) широко розгалужене шпигунство, за допомогою якого одним державам стають відомі військові плани та таємні військові винаходи інших.
Це – докази. Але є й ознаки, що передбачають нову війну. Наприклад, зростання недовіри однієї держави до іншої, расова і національна ненависть, а особливо загальне похмуре передчуття і загальне хвилювання умів на всіх п’яти континентах.
Якийсь доброзичливець може сказати на це: «Все це так, і ми це бачимо. Але всі ці військові приготування зовсім не повинні неминуче призвести до війни. Тому що поряд з ними йдуть і приготування до миру». Так, ідуть, так, ідуть, як дитина за велетнем, як віз із воловою упряжкою за вогненною колісницею.
Якщо уявімо собі війну і мир такими, що говорять, то війна мала б сказати миру: мені треба зменшуватися, тобі – рости. Але, здається, навпаки, війна каже миру: приховуй мене, дитино, за твоїми приготуваннями, біжи вулицями і кричи, що мене взагалі немає і не буде! – Навіть словесна пропаганда миру, і та часто служить для військових цілей.
Таким чином ще раз у наші дні збувається пророче слово: «говорячи: ««мир! мир!», а миру немає» (Єр. 6, 14). Про мир говорять тепер так багато не тому, що мир є, а тому, що мир у небезпеці. Як і про чесність не говориться багато доти, доки вона є, і про здоров’я, доки воно триває. Хіба ви, генерале, не бачите, що й багато мов про мир вимовляються для прикриття військової тактики? Кажуть: мир, мир, а миру нема!
Справді, генерале, у нас і не було миру після закінчення Світової війни. Якщо в когось він і був, то скоріше у папуасів і бушменів, ніж у білих. По суті, ми мали перемир’я, а не мир. Було ж і зараз є швидке приготування до нової війни. Так само, як і за військового перемир’я. З того часу, як у 1918 році Німеччина запросила перемир’я, і до сьогодні у нас по-справжньому лише перемир’я. З тих пір головні витрати держав, головна турбота державних людей та головний страх нації відносяться до нової війни, точно так, як це буває при воєнному перемир’ї.
З усього цього випливають зрозумілі висновки, що:
1) Світова війна, розпочата 1914 року, виявляється ще не закінченою;
2) починаючи зі Світової війни і далі, ідея про нову війну неподільно панує над психічними настроями та є двигуном матеріальних зусиль народів та держав;
3) наявність світового озброєння заступає собою всі розмови про мир та добрі побажання миру;
4) з фінансової точки зору, тобто з погляду витрат на військові цілі, світ уже зараз перебуває у воєнному стані.
– Ви питаєте мене, генерале, які можуть бути причини майбутньої війни? Але чи питаєте ви про справжні підстави війни чи про приводи, про інцидент, яким вона буде викликана? Це дві різні речі. Підстави можна встановити вже зараз, а привід навіть припустити.
Європейські політики та надпатріоти, які гадають, що підставою минулої Світової війни був замах у Сараєві, зовсім не компетентні давати пояснення підстав майбутньої війни. Якщо громадяни якогось міста обіллють свої будинки керосином, а якийсь хлопчик, зі злості чи пустощів, кине в місто запалений сірник, то хто ж буде названий дійсним винуватцем пожежі? Судіть самі, як короткозорі книжники та фарисеї нашого часу! Підстави потворності новонародженого вони шукають щонайменше за дев’ять місяців до його народження, а підстави такої страшної потворності, якою була Світова війна, вони шукають у кривавому інциденті, що трапився лише за місяць до війни. Коли люди хочуть війни, тоді знайдуться і приводи, і інциденти, щоб стати їй увертюрою. Якщо люди готові до війни, то вони чекатимуть на замах, або спалення чийогось прапора, чи образи консула, чи вбивства місіонера? Чи можуть нам дати пояснення підстав майбутньої війни і філософи-еволюціоністи, і економісти. Хто може серйозно поставитися до слів про війну тих, хто вважає її природною та необхідною заради так званого прогресу людства?
Якщо шалене кровопролиття, на яке кілька років дивилися наші очі, природно, тоді неприродні ні розум, ні чесність людська. Якщо організований потік злочинів – і лише злочинів, – де відкриті всі греблі та шлюзи, наповнює та спустошує світ, знищує мільйони людських життів, спопеляє все, що накопичено тривалою працею з покоління в покоління, і все це в ім’я якогось «прогресу» , тоді цей «прогрес» є найбільш небажаним явищем у світі, і саме це слово «прогрес» – найнебезпечніше і прокляте слово людського словника.
Який прогрес принесла світові минула Світова війна? Нехай розплющать очі і подивляться хоча б ті, хто ще пам’ятає людей та умови життя до війни. Зрозуміло, що ця злощасна війна зробила людей гіршими, потворнішими – фізично та морально, погіршила всі умови життя – політичні, економічні та фінансові. Звичайно, скажуть на це філософи-еволюціоністи із звичайною сардонічною усмішкою: зараз про це не можна судити; прогрес, здійснений людством за минулу війну, може бути оцінений тільки після сотень і тисяч років! Таким чином, ці філософи уникають відповіді і на це питання, ховаючись від нього в морок тисяч, а іноді й мільйонів років або назад, або вперед – у морок, у якому ніяка теорія не може бути перевірена.
Ви мене питаєте, генерале: хто ж тоді може вказати і пояснити підстави майбутньої війни чи війни взагалі?
Лише Святе Одкровення. Крім Біблії, немає жодної книги на світі, де було б описано стільки воєн з поясненням їх причин. У цій книзі зібрані результати величезного людського досвіду: про війни, перемоги і поразки, і все це показано в певному визначеному контексті.
Не існує жодної філософії війни, яка могла б дати задовільні відповіді на питання про її причини і передбачати перемогу тієї чи іншої сторони, що воює. Тільки Біблія може дати такі відповіді та зробити такі передбачення. Тому що, крім Біблії або Одкровення, немає жодної сучаснішої книги про війну, про причини її та її ймовірний результат.
Зрозуміло, в Біблії не описані всі війни історії людства, зате описані і пояснені війни типові всім війнам, що були колись та будуть. Справа не в розмаху війни, чи її техніці; тому і локальні, і світові війни бувають наслідком тих самих причин і однаково легко можуть бути зрозумілі й пояснені лише Біблією, тобто тими типовими війнами, які наводить та пояснює Біблія. Ось чому, відклавши з’ясування справжніх підстав майбутньої війни, прошу дозволити мені в цю урочисту і болісну мить, перебуваючи між двома війнами, сьогоднішньою і завтрашньою, ще раз перегорнути стародавні листи Великої Книги, яка повчає нас не на підставі теорії та думок окремих людей, а на підставі досвіду та дійсності…
Громадяни в місті поспішають облити свої дома керосином… Зовсім не важливо, хто перший кине іскру в місто.
Перша людська кров, генерале, злочинно пролита на землі, була кров’ю брата. Це символічно для всіх злочинів людини щодо людини. І остання людська кров, генерале, що буде пролита на землі, знову буде кров’ю брата. Інакше чия б вона була! Але брати по крові не завжди брати за духом. У Каїні та Авелі була та сама кров, але не той самий дух; братня кров, але не братерський дух. Дух Авеля був просвітлений Богом, а дух Каїна був похмурений заздрістю. «Каїн дуже засмутився, і поникло обличчя його», тобто обличчя його потемніло від його похмурого духу. І коли вони були одні в полі, «повстав Каїн на Авеля, брата свого, й убив його» (Бут 4, 5˗8). Всевидячий Бог побачив те, що зробив Каїн, і запитав його: де Авель, брат твій? Вбивця, як і всякий убивця, збрехав, відповівши: «не знаю; хіба я сторож братові моєму?». Цим розпочалася історія злочинів людства, тобто, братовбивством. Братовбивством із заздрості! Та ж сатанинська заздрість, майже знищила любов прабатьків до Творця, послабила і любов першого сина їхнього до брата його. Цей останній злочин був наслідком першого, і ще був покаранням за перше – покаранням Адаму та Єві. Бачачи свого молодшого сина вбитим, і батько, і мати мали відчути їдке жало гріха перед Богом у раю. Але це було лише початком, типовим для всього майбутнього їхнього роду. У чому типовість цього початкового злочину? У тому, що гріх перед людиною є наслідком гріха людини перед Богом. Або іншими словами, говорячи про війну: війна людини проти людини є наслідком війни людини проти Бога. Якби Творець Всевишній Своєю милістю не вгамував пожежу, запалену і розпалювану гріхом, людство було б знищене ще в першому своєму поколінні. Але Творець, з милості Своєї, заборонив мстити братовбивцеві Каїну, а потім послав нещасним батькам розраду в особі третього сина, Сіфа. «І зробив Господь [Бог] Каїнові знамення, щоб ніхто, зустрівшись з ним, не убив його» (Бут. 4, 15). І довго жив Каїн на землі, з жахом переходячи з місця на місце.
Отже, генерале, першоджерело всіх наступних воєн у висвітленні Святого Божого Одкровення розуміється так:
1) існує невблаганний закон гріха;
2) війна людини проти людини є наслідком війни людини проти Бога;
3) війну батьків проти Бога продовжують діти, повстаючи один на другого;
4) милість Творця пом’якшує закон гріха і цим уможливлює продовження життя людського на Землі.
ГОСПОДЬ – ЗНАМЕНО МОЄ (Ієгова – Ниссі)
У долині Суддимській, там, де Мертве море, спалахнула війна між дев’ятьма царями: чотирма з одного боку та п’ятьма – з іншого. Ця війна була з метою помсти та пограбування, одна з численних війн у потомстві Ханаана, сина Хама, сина Ноя. Нащадок Хама перебував під прокляттям Ноя за гріх нешанування батьків (Бут. 9, 25). Цар Кедорлаомер був воєначальником однієї сторони, а царі Содомський та Гоморський – іншої. Переміг цар Кедорлаомер. Царі Содомський і Гоморський були переможені, а їх військо, що залишилося, втекло в гори. І взяли вони (переможці) ввесь маєток Содому й Гомори, і всю їхню поживу, і пішли (Бут. 14, 11). Але це ще не було закінченням війни. Грабіжники, що перемогли, зробили необережність, що перетворила їх переможне тріумфування на страх і поразку. Ця маленька необережність, генерале, як ви знаєте з військової історії, завжди супроводжує кривдників, як якась невидима мотузка на шиї, що затягується тоді, коли вони цього найменше чекають. Зазвичай їм спочатку дається перемога, але лише для того, щоб потім гірше відчулася поразка. А необережність царя Кедорлаомера та його союзників була ось у чому: серед рабів, зігнаних із Содому, був узятий і відведений праведник Лот, племінник Аврама, Божої людини. Звістка про це дійшла до Аврама. Він швидко зібрав своїх слуг і, сподіваючись на Бога, напав на переможців і розбив їх війська, які «від Мертвого моря до Дамаску не зупинилися у втечі своїй». Так звільнив Аврам Лота та всіх рабів, а награбоване майно повернув мешканцям Содому. Ви чули, генерале, про таємничу і не зовсім зрозумілу особу царя Мелхіседека? Цей таємничий біблійний цар постав перед Аврамом і благословив його. Але не Авраму приписує він перемогу, а Богу Всевишньому, як це робив і сам Аврам: «Благословен хай буде Бог Всевишній, що видав ворогів твоїх тобі в руки!», – сказав Мелхіседек до Аврама. А коли цар содомський, що зрадів неочікуваному повороту подій, запропонував Аврамові все відбите у ворога майно, вимагаючи лише рабів, то праведний Аврам сказав йому: «Піднімаю руку мою до Господа Бога Всевишнього, Владики неба і землі, що навіть нитки і ременя від взуття не візьму з усього твого, щоб ти не сказав: я збагатив Аврама» (Бут. 14, 20˗23). І Аврам – переможець, нічого не взяв для себе. Навіть не хотів щоб йому відшкодували звичайні військові витрати. Не для цього пішов він воювати, щоб узяти собі чуже, а щоб звільнити рабів від безбожних тиранів і повернути взяте грабіжниками майно. Вважаючи себе керованим правдою, він бачив свою нагороду, що в ім’я правди здобув перемогу.
Порівняйте тепер, генерале, вчинок цієї Божої людини із вчинком завойовників Парижа в 1870 році, а якщо хочете, і переможців 1918 року. При цьому згадайте, що ці переможці новітніх часів були християнами, тоді як Аврам був людиною обрізання, яка своєю великою вірою в Живого Бога вже тоді передбачила образ справжнього християнина. Як прекрасно б звучали слова Аврама в устах Бісмарка в Парижі: «Здіймаю мою руку до Господа Бога Всевишнього, який створив небо й землю, присягаючись Франції, що я ні нитки, ні ремінця від постолів, нічого не візьму з того, що тобі належить, щоб ти не сказала: “Я збагатив Німеччину”».
Звук цих слів дзвенів би у віках набагато довше і набагато прекрасніше, ніж дзвін проклятих п’яти мільярдів франків, взятих Бісмарком у переможеної Франції.
Перенесімося за кілька століть і розберемо іншу війну.
У сухій пустелі під Хоривом терпів спрагу народ ізраїльський, а води не було. І весь народ став докоряти Мойсеєві, навіщо він вивів їх із Єгипту. І що ще гірше, народ став сумніватися у Богові, у Божій допомозі. Тоді лагідний Мойсей заволав до Господа: «що мені робити з народом цим? ще трохи, і поб’ють мене камінням» (Вих. 17, 4). Господь почув його і допоміг висікти воду зі скелі Хоривської та напоїти народ. Народ, що згрішив, повинен був викупити гріх нарікання і сумніви в Богу. Це закон гріха. Тому на нього напав цар пустелі Амалик. Язичник напав на ізраїльтян із великим і добре озброєним військом. Страх і жах охопив Ізраїль. Страхом та жахом викуповував він свій гріх сумніву та нарікання на Бога та слугу Його Мойсея. Тоді на битву з Амаликом Мойсей послав Ісуса Навина, а сам зійшов на високий пагорб і, вдягнувши руки, молився Богові. «І коли Мойсей поднімав руки свої, перемагав Ізраїль, а коли опускав руки свої, перемагав Амалик» (Вих. 17, 11). Боротьба ж тривала цілий день, до заходу сонця, і руки Мойсея обважніли. Тоді Аарон, брат його, підклав йому під руки каміння, щоб він міг тримати їх піднятими. А коли руки Мойсея все ж таки втомлювалися, то їх підтримували Аарон та Ор «І знищив Ісус Амалика» (Вих.17, 13).
Зауважте, генерале, характерну своєрідність цієї війни: воєначальник не керував військом, а нерухомо, з піднесеними руками, стояв на молитві Богу, тоді як помічник його боровся з ворогом. І перемагав той, хто не боровся, а молився. Своєю милістю Бог пом’якшив закон гріха. Заради молитов праведного вождя народного, Мойсея, Всевишній дозволив Амалику напасти з наміром пограбування на Ізраїль, щоб страхом покарати його. Але Він не допустив Амалика до перемоги заради непридатності його, і кінцеву перемогу дарував Ізраїлю за вірою та молитвою слуги Свого Мойсея. Тоді Мойсей улаштував на тому місці жертовник і назвав його «Господь – знамено моє».
Воістину Господь був знаменом Мойсея. Господь був знаменом і Аврама. Воюючи з Ним як із знаменом своїм, обидва перемогли сильнішого, ніж вони, ворога. З цим знаменом Авраам зі жменькою своїх слуг – не солдатів, а пастухів – переміг п’ятьох царів, а Мойсей переміг царя˗грабіжника, войовничого Амалика. Військо Амалика було сильнішим і більшим, ніж військо Мойсея, бо, як тільки у Мойсея на молитві опускалися руки, то долав Амалик. Отже, щойно Всевишній надавав вирішення бою людським силам, без Його втручання, Амалик ішов уперед, а Ізраїль відступав. Таким чином, і Авраам, і Мойсей перемагали, маючи перед собою знамено Господа Живого.
А яке знамено могло бути у Кедорлаомера чи Амалика? Звісно, якийсь ідол у вигляді лева, орла, вовка або ще якихось хижих звірів, чиї зображення, на жаль, і зараз перебувають на прапорах народів як нехристиянських, так і християнських.
У світі Біблії з усього зазначеного зрозуміло, що:
1) воюючі заради пограбування, як Кедорлаомер і Амалик, можуть спочатку, за Божим потуранням, перемагати;
2) військовий успіх грабіжників і кривдників буває не внаслідок їх сили, а через гріховність народу, на який вони напали;
3) праведники Божі, як Аврам і Мойсей, захищаючи тих, що зазнали нападу і слабших, долають ворога, маючи єдиним знаменом своїм Бога.
РОЗПУСТА НА ВІЙНІ ПРИНОСИТЬ НЕЩАСТЯ
Тепер, генерале, будьте ласкаві послухати, що написано в іншому місці Біблії: «Коли підеш у похід проти ворогів твоїх, бережися всього злого» (Второзак. 23, 10).
Оберігати себе від будь-якої злої речі на війні, особливо від перелюбу, є основним правилом військової моралі незіпсованих балканських селян. Що несе з собою виконання, а що – невиконання цієї заповіді, найкраще показує історія ізраїльського народу.
Негідний воєначальник не перемагає. Негідний солдат гине без слави. Війна Моя, говорить Господь. Коли Творець неба і землі, Господь Саваоф, має Свої задуми щодо даного народу, то ніхто на світі не може перешкодити їхньому виконанню, крім самого народу. Щодо ізраїльського народу задум Господній був у тому, щоб серед усіх народів зробити його світилом Своїм за вірою в Нього Єдиного, Живого, Істинного. Тому Господь і звільнив Ізраїль від єгипетського рабства і привів його до Ханаану, до обітованої землі Аврама, Ісаака та Якова. За допомогою Божою Ізраїль пройшов би цей шлях швидко і легко, якби сам собі не ставив перешкод у дорозі. Ні фараон, ні Червоне море, ні Амалик, ні всі царі та народи язичницькі, що живуть між Єгиптом та Єрусалимом, не могли б затримати ходу народу, під управлінням Бога або, точніше, носимого Духом Його Всемогутнім.
Але гріхи самого Ізраїлю, страшні гріхи проти Бога, Невидимого Вождя його, затримували, зупиняли, повертали, заводили на роздоріжжя і наражали народ на смертельні небезпеки. При найменших невдачах, що допускаються Богом заради випробування віри народу, народ цей, як божевільний, нарікав на Господа Бога, за що накликав на себе страждання від хвороб, муки від змій, поразки від ворогів і безвихідні блукання пустелею протягом 40 років. Але як тільки народ каявся, то, отверезілий і очищений від гріхів, знову легко йшов уперед, долаючи без труднощів усі перешкоди і перемагаючи без втрат своїх ворогів… Після двох блискучих перемог, здобутих покаянним і очищеним ізраїльським народом над язичницькими царями, страх обійняв усі народи. Особливо ж злякалися моавітяни та мадіанітяни. Коли Мойсей з народом своїм підійшов до їхніх кордонів, то вони в страху говорили один одному: «цей народ поїдає тепер усе навколо нас, як віл поїдає траву польову» (Чис. 22, 4).
Але обраний народ знову став чинити собі перешкоди на шляху «і почав народ блудодіяти з дочками Моава» (Чис. 25, 1). Коли народ став чинити перелюб, то забув і про Бога, Єдиного і Живого, забув про своє призначення і зупинився в пустелі. Чинячи перелюб тісно з жінками моавськими, ізраїльтяни грішили і духовним перелюбом, тобто тим перелюбом, який голосно викривався всіма пророками в синах і доньках обраного народу. Цей духовний перелюб, омана й затьмарення розуму, плід перелюбу тілесного – і ще страшніше за нього – полягав у відпаданні від Єдиного Живого Бога і поклонінні язичницьким ідолам. Серце народу «приліпилося» до бездушних ідолів моавітян. Доньки моавські штовхали ізраїльтян на тілесний та духовний перелюб, а ізраїльтяни йшли до них і поклонялися ідолам їхнім, приносячи цим ідолам жертви. І замість того, щоб ізраїльський народ розпочав війну з моавітянами, моавітяни стали ворогувати з ним, «тому що вони вороже вчинили з вами в підступництві своєму» (Чис. 25, 18). За законом гріха весь народ Божий мав бути переможений і винищений через зраду свого Бога. Але й цього разу врятувала його Божа милість, яка пом’якшила закон гріха; а врятувала його тільки заради праведних ревнощів Мойсея та Фінееса. Фінеес, онук Аарона, засмучений беззаконням народу, увірвався до намету одного ізраїльтянина, що привів до себе жінку мадіанітянку, і обох їх пронизав списом. А Мойсей наказав повісити всіх князів народних, що своєю недолугістю і розпустою давали приклад народу. Ізраїль злякався і покаявся у своїх гріхах. І тільки тоді зміг народ, що згадав Бога, рушити вперед після довгої зупинки в дорозі. Підійшовши війною на своїх ворогів, він зміг підкорити їх, заволодівши їм містами і всією землею.
З усього цього зрозуміло, що
1) поряд з перелюбом тілесним слідує і перелюб духовний, тобто відпадання від істинного Бога, заперечення Бога і поклоніння хибним богам;
2) і той і інший перелюб приносить на війні нещастя.
ГРАБІЖ НА ВІЙНІ ПРИЗВОДИТЬ ДО ПОРАЗКИ
Після того як без зусиль і втрат Ісус Навин опанував укріплене місто Єрихон, війська його зазнали поразки перед неукріпленим аморрейським містечком Гаєм. Правда, Ісус послав всього 3000 чоловік для підкорення Гая, але ця кількість солдатів за найточнішим людським розрахунком і була цілком достатньою. У Гаї було мало солдатів. Сталося ж щось несподіване. Щойно військо Навина наблизилося до Гаю, як відразу ж кинулося тікати. Причина цієї втечі була зовні незрозумілою. Жителі Гая вийшли зі свого містечка і, погнавши ізраїльтян, убили 36 людей, що посіяло велику паніку серед інших, і все військо Навина кинулося втікати. Підбадьорені жителі Гая переслідували ізраїльтян і, наздогнавши їх біля якоїсь гори, розбили їх ущент (Іс. Нав. 7, 5). Ця раптова поразка внесла страх і трепет в інше військо Ізраїлю, і «від чого серце народу розтануло і стало, як вода» (Іс. Нав. 7, 5). А воєначальник Ізраїлю, Ісус Навин, упав обличчям на землю перед ковчегом Завіту – святинею, перед якою зазвичай молився Богу, і почав нарікати, просячи Бога відкрити йому причину цього разючого випадку. До вечора, ремствуючи, лежав він так; і відкрилося йому Богом, що причиною нещастя було пограбування. Бог сказав йому: «Ізраїль згрішив, і переступили вони завіт Мій, який Я заповідав їм; і взяли із заклятого, й украли, і приховали, і поклали між своїми речами» (Іс. Нав. 7, 11). Почувши це, Ісус Навин почав шукати грабіжника, винуватця народного нещастя. І знайшов його в особі Ахана, сина Хармія з Юдового роду. Ахан зізнався, що побачив у Єрихоні якийсь плащ, двісті сиклів срібла та злиток золота і, спокусившись, узяв усе це собі і закопав у землю перед своїм наметом. Тоді Ісус сказав йому: «за те, що ти навів на нас лихо, Господь на тебе наводить лихо в день цей. І побили його всі ізраїльтяни камінням, і спалили їх вогнем, і накидали на них каміння» (Іс. Нав. 7, 25). Ахан був жорстоко покараний: його побили камінням разом із сім’єю, худобою та майном, краденим та некраденим. Після такого кривавого очищення гріха у своєму війську Ісус Навин знову пішов на Гай і опанував його без зусиль.
Ця війна, очевидно, нас вчить, що народ із Божественною місією, який бажає або покарати, або виправити інший народ, не сміє в жодній заповіді порушити закон Божий. Ні військо, ні вождь, ні навіть звичайнісінький солдат не сміють порушити закон Божий. Якщо тільки один солдат війська здійснить крадіжку, займеться мародерством, перелюбом чи оскверненням святині або вчинить якийсь інший гріх проти Божого закону, то цим він створює перешкоду військовій удачі всієї армії. Чим вищий за чином воїн, тим більшою перешкодою буде його гріх. Гріх воєначальника проти Бога і Божого закону рівносильний зраді та здачі ворогові. На війні відплата за всякий гріх слідує швидше, ніж у мирний час. Цього ніколи не треба втрачати з поля зору. Війна – це швидка Божа розплата за справи людські, що довго тривають, у мирний час. Ми шкодуємо і журимося, що такий-то загін випадково потрапив у пастку і загинув. Але немає випадковості на війні. Чи ж ми шкодуємо офіцера, який загинув від «шаленої» кулі, що залетіла до його намету. Немає і ніколи не було «шалених» куль. Кожна куля потрапляє туди, куди треба. На війні немає сліпих випадків, генерале.
Селянські народи наших Балкан завжди знали, що на війні солдат має бути чистим від гріха і духом прямий, має зі страхом стояти, як свічка перед Богом. Це вони знають і тепер, і цим знанням керуються на війні, оскільки вони духовно не розбещені тими, хто, нічого не знаючи і ні про що не думаючи, говорить про війну. Кількість же цих останніх у Заході дуже велика. Вони втратили всяке поняття про тонкі духовні та моральні впливи, що мають на війні вирішальне значення.
Вирішальну роль війні приписують вони машинам живим і мертвим, тобто солдату як живому матеріалу та військовим засобам. Все це разом, без різниці, вони називають одним словом – “матеріал”. Матеріалісти у всьому, вони матеріалісти і в оцінці війни. Їхня філософія війни визнає лише матеріал і техніку. Тому їхня оцінка війни нікчемна, тому всі їхні передбачення та пророкування, що стосуються останніх воєн (живими свідками яких є ми), всі без винятку, були спростовані результатом цих воєн. Їхня основна помилка, не поділена балканським селянином, полягає в тому, що в боротьбі двох армій вони бачать тільки ці дві армії, а не бачать Третього, Вирішального, Всевидящого, про Якого незіпсовані селянські народи на Балканах думають більше, ніж про сторони, що воюють. Це і є біблійне ставлення до війни.
З цього висновується що:
1) Господу Саваофу огидні грабіжники на війні;
2) грабіж окремих людей перешкоджає успішному результату війни.
Народ, що відпав від Єдиного Живого Бога, стає, по суті, мертвим народом. Душа його, як тінь, коливається в світі, як дуб, що підсічений до самого кореня, але ще не зрубаний. Потрібні землетруси, потоп, мор чи війна, щоб здути цю тінь, зрубати підпиляне дерево, поховати мертвих. Тому що відпасти від Єдиного Живого Бога означає воювати проти Нього і порушувати весь Його закон. Як може трава воювати з косарем? Чи горщики – з гончарем? «Чи величається сокира перед тим, хто рубає нею?» (Іс, 10, 15). Сім народів жило в ханаанській землі: хеттеї, гергесеї, аморреї, хананеї, ферезеї, евеї та евусії. Всі ці народи відпали від Бога, Єдиного і Живого, зневажили Божий Закон, віддалися ідолопоклонству і, що неминуче, крайньої аморальності. Ні милість, ні покарання Божі не торкалися сердець їх, так як і милість, і покарання Всевишнього приписували вони не Богові, а дияволові. Їхня віра була лише вірою в диявола; їхній страх був страхом диявола, і союз їхній – союзом з дияволом. Якими були ці народи, коли Яків залишив Ханаан і переселився до Єгипту, такі були і після 430 років, коли народ Ізраїлю повернувся до Ханаану. Ці народи були сильнішими і численнішими за Ізраїль (Второз. 7, 1), але духовно вони були вже мертві. Жителі Содома та Гоморри були такими ж духовними мерцями, і вища сила послала на них вогонь та попіл, щоб поховати їх. Такими були Тир і Сидон, і їх війна винищила. Такою була і Помпея, за що й загинула під вогнем та попелом. За волею Вседержителя та сама доля мала осягнути й ці сім ханаанських народів. Ізраїльтяни мали здунути їх, як пил; зрубати, як дерево підсічене, і поховати їх, як мертвих. Саме це і наказав Господь зробити Ізраїлю, коли увійде до обітованої землі (Второз. 7, 2).
Деякі протестантські інтерпретатори Святого Одкровення не бачать у цьому Божого милосердя або кажуть, що Мойсей помилявся. Як це, мовляв, так, що таке жорстоке розпорядження могло піти від Бога, питають вони. Мабуть, Мойсей помилявся? – Ні те, ні інше, Тут немає ні жорстокості Божої, ні помилки Мойсея.
Хіба не заслужили смерть, і вічну смерть люди, що сотні років зневажали ім’я свого Творця і закон Його, сотні років воювали проти Нього? Не можна порушувати питання про милість Божу, доки не будуть зрозумілі всі страшні богоборчі гріхи та пороки цих народів. Та й хто може заперечувати право городника винищувати у своєму городі посохлі овочі та насаджувати здорові? І хто може до кінця проникнути у глибини Божого Промислу? Безперечно, що, по-перше, своєю розпущеністю народи ці вже давно заслужили на свою загибель; по-друге, Господь хотів тут випробувати віру і послух ізраїльського народу, як колись відчував Авраама, наказавши принести на жертву єдиного сина. У цьому випробуванні ізраїльтяни лише іноді виявляли віру і послух Авраама, а частіше не витримували випробування. Неприборкана жадібність і хтивість опановували їх, і вони, приймаючи віру ворогів Божих, разом із ними повставали проти Бога. Тому вони мали нести від Бога покарання, зазнавати військових поразок і таким чином все віддаляти і віддаляти виконання своєї місії.
Коли після смерті Мойсея на чолі війська і всього ізраїльського народу став Ісус Навин, то народ цей швидко і переможно пішов уперед, стираючи з землі ці засуджені на смерть народи «старанно зберігай і виконуй весь закон, який заповідав тобі Мойсей, раб Мій; не ухиляйся від нього ні праворуч, ні ліворуч, щоб чинити розсудливо в усіх починаннях твоїх», – сказав йому Господь на самому початку війни. «Нехай не відходить ця книга закону від вуст твоїх; але повчайся в ній день і ніч, щоб ретельно виконувати усе, що в ній написано: тоді ти будеш мати успіх в путях твоїх і будеш чинити розсудливо. Ось Я повеліваю тобі: будь твердим і мужнім, не страшися і не жахайся; бо з тобою Господь Бог твій скрізь, куди підеш» (Іс. Нав. 1, 7˗9). Цей воєначальник був до кінця життя вірний і в усьому слухняний Богу, не погрішивши в жодній Божій заповіді. Якби не було часом гріха, тобто невиконання заповідей Божих, серед воїнів його війська, то всі ці сім народів були б швидше винищені та поховані, як мертві. Але щойно у переможному війську з’являвся гріх, відразу ж і поразка. Так, наприклад, облога та взяття Єрихона пройшли швидко і легко, а перша війна з Гаєм закінчилася втечею та поразкою Ізраїлю через гріх лише однієї людини.
Страшна доля семи засуджених на смерть народів вчить нас, що:
1) жоден народ не може жити мирно, маючи гріх проти Божого закону;
2) злочин є збудником війни, і скільки б грішний народ не виявляв своє миролюбство, війна має його вразити;
3) караючи богоборчий, що відпав від Бога, народ, Господь іноді посилає на нього і віддалені народи. Так, для покарання ханаанських язичників було приведено із Єгипту ізраїльтян. На покарання європейцям були з далекої Азії послані Аттіла та Чингісхан; у покарання іспанцям – сарацини, а балканцям – турки.
Давно настала ніч, і зірки розсипалися небесним склепінням. Захоплений сяйвом, тихо палаючих над нашими головами зірок, присутній між нами учений сказав:
– О, якби такий порядок був у житті людей і народів, який панує серед зірок!
– А хіба його немає? – спитав балканець. – Але, панове, у житті людей і народів панує своєрідний досконалий порядок. Тобто не той зовнішній, механічний порядок, видимий нами серед зірок, а порядок внутрішній, більш досконалий. Люди – живі духи, своїми тілесними, фізичними діями та переживаннями виражають вони те, що відбувалося і відбувається всередині них.
Звідти й зовнішнє, фізичне рабство народу є лише ознакою його духовного рабства. У біблійному висвітленні це правило має лише рідкісні винятки. Вони стосуються випробування сили віри та характеру особистості (Йосиф, проданий раб) чи народу (євреї в Єгипті). Такі винятки є в основоположному плані Божому задля більшого прославлення окремих людей (апостоли та мученики Христові) або соборності (Церква Божа). Але залишимо поки що славні винятки і повернемося до правила. Правило ж ясне, як двічі по два – чотири, і говорить: народ, якому війна приносить рабство, заслужив його своїм негідним життям у мирний час.
Після смерті богобоязливого вождя-переможця, Ісуса Навина, народ ізраїльський, – лише в одну епоху Суддів – шість чи сім разів потрапляв у рабство.
Перший раз він був у рабстві у месопотамського царя Хушан- Рішафаїма, і це рабство тривало 8 років. Вдруге Ізраїлеві сини були в рабстві у моавитського царя Еглона. Рабство тривало 18 років. Втретє вони були на короткий час поневолені ханаанським царем Явіном. Четвертий раз на 7 років поневолили їх мадіанітяни. Вп’яте філистимляни поневолили їх на 18 років. Ушосте вони знову були під філистимлянами цілих 40 років.
Крім того, згадуються ще деякі періоди безвладдя та часткового поневолення, коли в ізраїльського народу не було гідних суддів.
Які були причини поневолення? Чи були вони різноманітні? Ні, у всіх цих випадках були ті самі, або, точніше, була одна й та сама причина, ясно виражена в наступних словах: «стали чинити зле перед очима Господа».
Поступово вимерло все покоління, що протягом свого життя бачило багато Божих чудес, явлених на допомогу народу ізраїльському і на війні, і в мирний час «і постав після них інший рід, який не знав Господа і діл Його, які Він чинив Ізраїлю; тоді сини Ізраїлеві стали чинити зле перед очима Господа і стали служити Ваалу; … залишили Господа Бога батьків своїх, Який вивів їх із землі Єгипетської, і звернулися до інших богів, богів народів, які оточували їх, і стали поклонятися їм, і роздратували Господа» (Суд. 2, 10˗17).
З усіх лих, що робили ізраїльтяни перед Господом, особливо вказується на одне: на служіння Ваалу. Що ж означає це служіння Ваалу? Воно означає служіння дияволові під виглядом ідолів. У цьому основа і першоджерело будь-якого гріха. Звідси походять всі інші гріхи, порушення всіх десяти основних заповідей Божих: невіра в Єдиного Живого Бога, віра у безліч злих або бездушних богів, виголошення всує імені Божого, несвяткування сьомого дня, нешанування батьків, вбивство, перелюб, крадіжка, лжесвідчення. Усіма цими гріхами люди ведуть війну проти Єдиного Живого Вседержителя Бога, роблячи разом із тим духом, і життям своїм перед похмурими пекельними силами. Така духовна війна мирного часу мала неминуче проявитися у зовнішніх, фізичних війнах, що стільки разів вводили в рабство грішний народ. А те, що саме ці гріхи народу вкидали його в рабство чужинцям, і те, що Сам Бог за гріхи ці скеровував його в рабство, видно з таких слів: «І запалав гнів Господа на Ізраїля, і віддав їх у руки грабіжників, і грабували їх; і віддав їх у руки ворогів, які оточували їх, і не могли вже устояти перед ворогами своїми» (Суд. 2, 14).
Потрібно звернути особливу увагу на те, що тут не говориться (як в інших місцях, згаданих або ще не згаданих нами) про гріх однієї людини, а йдеться про гріх всього народу. Не йдеться і про гріхи суддів, вождів народних, бо написано: «але і суддів вони не слухали, а ходили блудно вслід інших богів і поклонялися їм» (Суд. 2, 17). Весь народ був грішний. Весь народ відпадав від Бога. Весь народ був причиною свого нещастя. Замість того, щоб свідомо ставитися до своєї високої місії, пам’ятаючи закон Божий: або стратити засуджені на смерть народи, або оживити їх своєю вірою в Єдиного Істинного Бога – Ізраїль поринув у їхню темряву. Найкращий підпав під вплив гіршого, не послухався з ним і став як він. Тому праведний Бог, який зводив перед тим істинно віруючих на язичників, навів на них самих язичників, коли ці віруючі зрадили Його.
Тобто раніше Бог вів Ізраїль на ханаанські народи, що зрадили; потім цих же безбожників повів на Ізраїль, що відпав і розбестився.
З усього цього ясно таке:
1) цілий народ може відпасти від Бога і зневажити закон Його;
2) гріхи народу є причиною його рабства;
3) живий і усвідомлений зв’язок між причиною та наслідком у долях народів, або живий і думаючий зв’язковий, є Сам Творець і Промислитель;
4) причина перебуває у руках людей, а наслідки — у руках Бога.
ВІД ЧОГО ЗАЛЕЖИТЬ ЗВІЛЬНЕННЯ З РАБСТВА?
Ви питаєте, генерале, від чого чи від кого залежить визволення народу з рабства?
Європейські історики навіть не спробували відповісти на це питання. Як, наприклад, російський народ звільнився від татарського ярма? Як звільнилися балканські народи від ярма турецького? В історії не згадуються ні головне спонукання, ні головний спонукач до звільнення поневолених народів. Кажуть: люте насильство завойовників викликало повстання і стало спонукачем до звільнення! Але якщо насильство завойовників стало поштовхом до звільнення після 200 чи 400 років рабства, то, питається, яким чином це насильство, страшніше на початку рабства, не стало таким поштовхом до звільнення рабів на самому початку рабства, поки ще свіжа була пам’ять про свободу? Який же це вирішальний чинник виник у житті російських людей після двохсотрічного рабства, який раніше не існував? Який вирішальний чинник з’явився у сербів перед Сербським повстанням, а не одразу після битви на Косовому полі?
Усі військові історії поверхові і не узгоджені, якщо у зіткненні двох народів не береться до уваги третій чинник – Творець і Промислитель. Тому так багато написано про війну, а так мало сказано. А в Біблії, в її історичних книгах написано мало, але сказано все, що важливо, що має вирішальне значення при поясненні війни. Тому історичні книги Біблії і є зразком писання історії війни. Тому й увійшли вони до збірки Біблії і залишилися назавжди святими книгами, щоб служити людству непогрішним тлумачем причин – падіння та відновлення, миру і війни, перемог, а також поразок, рабства та визволення, лих і благоденства народу. Нагромадження незліченних подробиць у сучасних історичних працях анітрохи не сприяє розумінню воєн. Думаю, що краще з малою кількістю даних пояснити війну, ніж, заплутавшись у подробицях, не пояснити її зовсім. Біблія, незважаючи на стислість своєї розповіді, досконало пояснює будь-яку війну, описану в ній. Відповім тепер на ваше запитання.
Щойно ми бачили, яким чином народ заслуговував на своє рабство. Подивимося, яким чином поневолений народ знову отримує свободу. Розберемо ті самі випадки, згадані раніше. На шести очевидних прикладах ми побачили, що викликало причину і якою була причина поневолення ізраїльського народу. Тепер подивимося, що викликало причину і хто був причиною звільнення ізраїльського народу від шестиразового рабства.
У книзі Суддів описується, спочатку, як Господь поставляв Суддів в ізраїльському народі і як через них рятував його від рабства «бо жалів їх Господь, коли чув стогін їхній від тих, що гнітили і пригноблювали їх» (Суд. 2, 18). Отже, благання до Господа, тобто покаяння народу, вказується як причина визволення, а Господь Всевишній, що пожалів народ Свій, як визволитель.
Розглянемо окремі випадки.
Після восьмирічного поневолення Хушан-Рішафаїмом «Тоді заволали сини Ізраїлеві до Господа, і поставив Господь спасителя синам Ізраїлевим, який спас їх, Гофониїла, сина Кеназа, молодшого брата Халевового. На ньому був Дух Господній, і був він суддею Ізраїля. Він вийшов на війну [проти Хусарсафема], і віддав Господь у руки його Хусарсафема, царя Месопотамського, і перемогла рука його Хусарсафема. І спочивала земля сорок років» (Суд. 3, 9˗11).
Це ж повторюється в усіх книгах Суддів і Царств.
Що ми бачимо із цих біблійних прикладів? Те, що біблійно очевидно!
Народ своїм недбальством і жадібністю духовно себе поневолив, незважаючи на наявність зовнішньої свободи, яка була лише золотим простирадлом, яке приховувало внутрішнє рабство. А внутрішнє, духовне поневолення мало знайти своє зовнішнє, фізичне вираження, свій символ – у зовнішньому рабстві. Коли народ перебував у дарованих йому Богом свободі, мирі та благоденстві, серце його покривалося товстою корою, черствіло щодо Єдиного, Живого Бога і ринуло до нечистоти гріха, до язичницьких ідолів. У свободі народ відпадав від Бога і безбожно топтав закон Його. А коли через це народ впадав у рабство, тоді пом’якшувалося його очерствіле серце і просвічувався розум. Але пом’якшення серця та просвітництво розуму не приходило відразу, а потроху, дуже повільно. Раби змушені були мовчати, терпіти та згадувати. Мовчанням, терпінням і спогадом нарешті пом’якшувалося серце народу, просвічувався дух його, і, згадуючи, народ повчався. Тоді наставало покаяння, а з ним здіймався крик до Бога про допомогу, про звільнення. Тільки-но починалося покаяння і крик, назустріч цьому розкривалась милість Божа. Страшний закон гріха пом’якшується Божою милістю за умови щирого і повного покаяння грішника.
Отже, покаяння рабів було причиною, що спонукала Творця і Промислителя, що дає визволення, виступити і змінити хід подій. Дві ворожі сторони, раби та тирани, ніколи б не змінили своїх взаємин, якби раби не каялися, а тирани не перевищували своєї міри. Але скорботне покаяння страждаючих, з одного боку, і перебільшена гордість тиранів-переможців – з іншого, спонукали Третього, Всевидящого і Вирішального змінити стан речей.
Виступ Третього ставав на благо розбитим і розкаяним та на смерть – гордим і безбожним. Таким чином за рабством слідувала свобода.
Це біблійне тлумачення поневолення та звільнення Ізраїлю може і повинно допомогти пояснити монгольське ярмо в Росії та її звільнення від нього, а також поневолення балканських християн турками та їх звільнення, чи ще рабство та звільнення іспанців від маврів.
Думаю, генерале, що з цього ясно, яка відповідь може бути на ваше запитання, від чого і від кого залежить звільнення підкореного народу з рабства.
Воно залежить від покаяння народу та милості Божої, від покаяння волаючого до Бога і милості Божої, що прийде йому назустріч. Одне – причина визволення, а інше – Сам Визволитель. Причина знаходиться в душі народу. Визволитель же Сам Бог Всевишній. Якби Сам Бог не був Визволителем, ніколи б беззбройні раби не могли вирватися з-під ярма озброєних рабовласників.
Святе Одкровення Боже стверджує це, а християнські народи відчувають серцем. Але багато з тих, хто не знає Бога, коментаторів історії людства ні про що навіть не здогадуються.
Отже, генерале, ясно, що найважливішими чинниками звільнення поневоленого народу є:
1) покаяння народу
2) милість Божа.
ГРІХИ ПРАВИТЕЛІВ Є ПРИЧИНОЮ ВІЙНИ І ПОРАЗКИ
Чи звернули ви увагу, генерале, на те, що за часів суддів ізраїльські гріхи самого народу викликали війну і були причиною поразки? Як мухи злітаються на рану, так сусідні племена нападали на духовно поранений ізраїльський народ. Жодна війна не була викликана гріхами великих суддів, бо їх було обрано Богом і озброєно Божою силою Це були люди, «поставлені» на керівництво народу, щоб зцілити його від гріха, а отже, і звільнити його від ярма чужинців. Іншими словами, щоб повернути людським душам їх внутрішню духовну свободу, якій неминуче слідує її вираз чи символ – зовнішня свобода. Найчастіше народ страждав від військових лих за часів ізраїльських царів внаслідок гріхів самих царів. Своїм беззаконням вони ображали Бога, і Бог посилав на них війну і віддавав їх до рук ворогів. Правда, були й гідні царі, але таких було мало, і тоді або взагалі не було війни, або вона закінчувалася блискучою перемогою над супротивником. Ось кілька прикладів.
Цар Саул до того часу перемагав у всіх війнах, доки був вірний Богові та заповідям Його. Як тільки він відступив від Бога і почав радитись з ворожками, філистимляни перемогли, і цар у розпачі заколовся мечем.
Цар Соломон до старості був мудрим і праведним царем, тому успіх не покидав його і війни не було. Але в старості він згрішив, догоджаючи своїм жінкам, ідолопоклонницям. Тому згодом царство його розділилося на дві частини, що невпинно ворогували один з одним. «І сказав Господь Соломону: за те, що так у тебе робиться, і ти не зберіг завіту Мого й уставів Моїх, які Я заповів тобі, Я відторгну від тебе царство і віддам його рабові твоєму» (ІІІ Книга Царств, 11, 11). Рабом цим був Ієровоам, наглядач царських конюхів. А спадкоємцем Соломона в Єрусалимі був син його Ровоам. «І війна була між Асою і Ваасою, царем Ізраїльським, в усі дні їхні» (ІІІ Книга Царств 15, 16). Цар Ровоам «робив зло», і тоді напав на нього єгипетський цар Сусаким і підійшов до Єрусалиму, «бо вони відступили від Господа». У Сусакима було велике військо: тисяча двісті колісниць та шістдесят тисяч вершників; а решті народу, що прийшов із ним із Єгипту, «не було числа народу який прийшов з ним з Єгипту» (II Парал. 12, 2˗3). Що ж тоді сталося? За законом гріха Ровоам мав бути знищений. Але Божа милість пом’якшила цей закон. Чому ж тут виявилася милість Божа? Заради покаяння і царя, і князів. Тому що «впокорилися князі Ізраїлеві та цар, і сказали: Праведний Господь». Як тільки з’явилося покаяння, прийшла й Божа милість. Тоді Бог сказав через пророка Самея: «вони смирилися; не знищу їх і незабаром дам їм спасіння, і не проллється гнів Мій на Єрусалим рукою Сусакима; однак же вони будуть слугами його, щоб знали, як це – служити Мені і служити царствам земним». Сусаким пограбував Єрусалим, але іншого зла не міг заподіяти, бо Господь не допустив, тому що «в Юдеї було дещо добре» (II Парал. 12, 8˗9).
І цар Седекія робив неугодне в очах Господніх. За це Навуходоносор востаннє напав на Єрусалим, узяв його, спалив храм та все місто. Седекію цар забрав живим у полон; на очах батька вбив його синів, наказав виколоти йому очі, закувати і відвести до Вавилону.
Із Седекією навіки зникло царство Юдейське, що стало вавилонською провінцією. Цим закінчилася самостійність і свобода іудейського народу.
Хіба не ясно, генерале, що
1) гріхи управителів народу є причиною війни та поразки;
2) завдяки гріхам та беззаконню богоборчих правителів народу страждає і народ, а держава, втративши самостійність і свободу, зникає.
У ГІДНИХ ПРАВИТЕЛІВ У ДЕРЖАВІ МИР І НА ВІЙНІ ПЕРЕМОГА
Старий пророк і суддя Самуїл, представляючи народові Саула, першого ізраїльського царя, так говорив Ізраїлеві: «не бійтеся, гріх цей вами вчинений, але ви тільки не відступайте від Господа і служіть Господу всім серцем вашим» (I Цар. 12, 20˗21).
Отже, чи Господь, чи нікчема! Про третє ні слова, тому що не може бути третього шляху, третього знамена. Начальники народу, які шанували Єдиного Живого Господа, що жили за Його законом, самим життям своїм забезпечували світ державі, і тоді або зовсім не було війни, або якщо війна і була, то вони перемагали ворога. В тому, щоб мати Господа знаменом своїм, і була чеснота гідних народних управителів, суддів, царів, первосвящеників, воєвод та князів.
Поки цар Давид правильно чинив перед Господом, то перемагав усіх і своїх, і народових ворогів, так що всяка битва була разом з тим і перемогою. Тому що Давид «дотримувався заповідей Моїх і який ішов за Мною всім серцем своїм, роблячи тільки угодне перед очима Моїми» (III Цар. 14, 8).
Під час царя Соломона постійний і мир, що нічим не обурюється, панував у країні, «нині ж Господь Бог мій дарував мені спокій звідусюди: немає супротивника і немає більше перепон» (III Цар. 5,5).
У царювання Аси, «доброму й угодному в очах Господа», в країні був мир «і не було в нього війни в ті роки, оскільки Господь дав спокій йому» (II Парал. 14, 2,6). А коли Аса для більшої, так би мовити, безпеки зібрав сильне військо, близько пів мільйона воїнів, і зміцнив країну вежами та фортецями, то проти нього виступив Зерахкушитянин з військом у тисячу тисяч і з трьомастами колісниць. Аса вийшов назустріч ворогові, і війська вишикувалися один проти одного в долині Цефета. Побачивши величезне військо ворога, Аса в розпачі покликав Господа: «Господи! Чи не у Твоїй силі допомог¬ти сильному або безсилому? Допоможи ж нам, Господи Боже наш, тому що ми на Тебе уповаємо і в ім’я Твоє вийшли ми проти безлічі цієї. Господи! Ти Бог наш, нехай не переможе Тебе людина». І Бог допоміг праведному цареві та його народові. «І вразив Гос¬подь ефіоплян перед лицем Аси і перед лицем Іуди, і побігли ефіопляни» (II Пар. 14, 11˗12). Допомога Божа була така очевидна, що коли народ повернувся додому, то порозбивав усіх ідолів, що ще залишилися в країні. Після цього царювання Аси протікало мирно протягом 35 років.
Царювання Іоаса було мирним, поки він «робив угодне в очах Господніх» і доки був живий первосвященик Іодай. Іоас зібрав багато скарбів, відновив храм Божий у Єрусалимі. Але після смерті Іодая Іоас відступив від Господа і разом із народними старійшинами став служити ідолам. За це їх викривав Захарія, син Іодая, говорячи: «для чого ви переступаєте повеління Гос¬подні? не буде успіху вам». Почувши ці слова, цар Іоас наказав побити камінням Божу людину. Незабаром після цього піднялося на нього невелике сирійське військо дамаського царя, яке, увійшовши до Єрусалиму, пограбувало місто та винищило всіх народних князів. «Хоча в невеликій кількості людей приходило Сирійське військо; але Господь віддав у руки їхню силу дуже численну через те, що залишили Господа, Бога батьків своїх. І над Іоасом вчинили вони суд» (II Пар. 24, 24).. Дуже важливе значення мають останні слова. Хоча сирійці були язичниками, Господь закликав їх здійснити Його суд над віроломним юдейським царем. Після цього Іоас тяжко захворів, і раби, що повстали, вбили його на одрі хвороби. Подібна доля спіткала і юдейського царя Амасію, сина Іоаса. Спочатку і він «робив угодне в Господніх очах», і Господь дарував йому блискучу перемогу над ідумеянами в Соляній долині. Але після війни Амасія приніс разом із здобиччю багато язичницьких ідолів і «поставив їх у себе богами», кланяючись і кадячи їм. А потім у засліпленні став зачіпати ізраїльського царя: «виходь, поміряємось». «Від Бога це було, щоб віддати їх у руки ворога». Ізраїльський цар напав на Амасію, увійшов до Єрусалиму та пограбував його. В цей час в Єрусалимі почався бунт проти Амасії, і він утік у місто Лахіс, але бунтівники наздогнали його і вбили…
Чи не ясно, генерале, з усіх цих прикладів, що
1) заради чесноти гідних управителів Господь дарує народу мир та благоденство;
2) заради чесноти управителів Господь відводить нападаючих на
народ, і йому дарує перемогу;
3) якщо ж управителі пишаються своєю силою, чи мудрістю, чи багатством (що дарується їм Богом) і відпадуть від Бога, то Господь суворо карає управителів і народ;
4) бути гідним управителем народу означає бути з Єдиним і Живим Богом і у всьому слухати Його заповіді.
Як у цьому відношенні затьмарений розум багатьох західних володарів! Без будь-якого морального чи духовного стримуючого початку вони у момент небезпеки готові зв’язатися із самим дияволом, аби тільки перемогти. Вони не звертають уваги ні на духовні, ні на моральні якості народу, з яким хочуть укласти союз, а лише на так звану матеріальну міць, тобто на кількість солдатів, багнетів, на військові засоби, виробництво та кошти. Цілком забуваючи наявність вирішальної волі Творця, вони просто перетворили війну на криваву лотерею і взаємний обман. Бонапарт, воюючи на Сході, готовий був перейти в іслам, аби тільки перемогти. На початку XIX століття Австрія сприяла звільненню балканських християн від турків, а наприкінці століття намагалася укласти союз із Туреччиною проти тих самих християн. Зрештою, у Світову війну вона здійснила цей союз, і разом із Туреччиною була переможена. Згадаймо, як під час війни союзники спочатку догоджали Туреччині, щоб залучити її на свій бік, а потім лаяли її та засуджували до смерті. А відразу після війни деякі з них стали домагатися дружніх відносин з Туреччиною, будуючи підступи один проти одного, таємно допомагаючи туркам проти греків, поки нарешті не викликали жахливу різанину в Анатолії, після чого було вигнано всіх греків з цього краю. Досить згадати лише долю Вірменії – цього каменя спотикання як для турецьких шабель, так і християнської совісті – щоб оцінити, наскільки, з погляду моралі й істини, затьмарений розум західних володарів. Хто з них, наприклад, подумав, що союз із злим приносить зло? Воістину до них можна застосувати пророчі слова, що стільки разів звершувались у історії людства «засліпив очі їхні, закам’янив серця їхні, щоб не бачили очима і не розуміли серцем і не навернулися, щоб Я зцілив їх» (Ін. 12, 40).
А що союз із злим приносить зло, покажуть нам наступні два˗три приклади з Біблії.
«Аса, цар юдейський, який робив в інших випадках «угодне в очах Господа», якому Господь дарував блискучу перемогу над кушитянами, згрішив лише в одному. Він узяв скарби з храму Божого і підкупив ними сирійського царя Венадада з Дамаску, щоб він розірвав свій союз із ізраїльським царем і став союзником Аси. Сирійський цар взяв скарби і зробив більше, ніж вимагалося від нього, а саме: він не тільки знищив союз із ізраїльським царем, але раптово напав на нього і відібрав кілька міст. Все це не принесло Асі ніякої користі. Скарби, взяті з храму, були витрачені даремно. Тоді прийшов до Аси прозорливець Ананій і став докоряти його такими словами: «оскільки ти понадіяв¬ся на царя Сирійського і не уповав на Господа Бога твого, тому і врятувалося військо царя Сирійського від руки твоєї. Чи не були ефіопляни і лівіяни з силою більшою і з колісницями і вершниками дуже численними? Але оскільки ти уповав на Господа, то Він віддав їх у руки твої» (ІІ Пар. 16, 7). Докоривши так царя Асу, пророк додав ще такі значні слова: «тому що очі Господа оглядають усю землю, щоб підтримувати тих, чиє серце цілком віддане Йому». І потім передбачив цареві: «За те віднині будуть у тебе війни.» (ІІ Пар. 16, 9). Так і було…
Інший приклад: юдейський цар Охозія робив неугодне перед Господніми очима, головним чином з вини своєї недоброї матері, Гофолії. Серед іншого зла, зробленого ним, було ще й укладання союзу з безбожним і беззаконним Іорамом, сином Ахава. Вони виступили проти Азаїла, сирійського царя, для завоювання Рамофа галаадського. Союзники програли війну, Іорам був тяжко поранений і важко перенесений до своєї столиці Ізреель. Охазія, повертаючись з походу, вирішив відвідати в Ізреелі пораненого союзника. «І від Бога було це на загибель Охозії, що він прийшов до Іора¬ма». Якраз у ці дні проти Іорама повстав воєвода Іиуй і вбив його, а сам зацарював на його місці, Охозія втік і ховався в Самарії. Але його впіймали, привели до Іиуя і вбили.
Усі ці приклади чітко показують, наскільки залежить результат війни від моральних переваг союзників. Серби це добре знали і керувалися цим протягом усієї історії. Ця істина і тепер ще жива у свідомості балканських народів. Королевич Марко був, за переказами, союзником турків у їхній війні з румунами. Марко казав: нехай я перший загину, аби перемогли християни! Так і було: християни перемогли, а Марко загинув.
З наведених прикладів випливають зрозумілі висновки, що
1) беззаконний і нетямущий народ накликає лихо і на себе, і на своїх мудрих союзників;
2) на війні з народами відбувається те саме, що і з окремими людьми у мирний час, тобто спільність зі злом приносить усім спільникам зло;
3) праведний Бог завжди і скрізь є найвірнішим Союзником тим, хто йде за Ним і молиться Йому;
4) ніяка військова сила, на яку розраховують безбожні та жадібні люди, ні до чого не служить і ніяк не може допомогти.
Як кількість солдатів, генерале, не має вирішального значення, так і не має такого і зброя. Без Божої сили та допомоги люди на війні безсилі. А Божа сила і допомога даруються праведникам, а не безбожним і негідним людям. Ксеркс напав на Елладу з 2 000 000 солдатів і змушений був бігти перед незрівнянно меншим військом греків. Наполеон увійшов до Москви з великою і добре озброєною армією, а з Москви біг один, манівцями, щоб врятувати своє життя. Турки завжди були краще озброєні, ніж сербські селяни під час повстання, але зброя їм не допомогла. Черешнева гармата виявилася дієвішою за сталеву, бо за нею стояла сила Божа. На Сливниці в 1885 серби були краще озброєні, ніж болгари, але все ж перемогли болгари. А якщо згадаємо вікову боротьбу чорногорців із турками, то можна було б поставити таке запитання: чи були чорногорці хоча в одній війні краще озброєні, ніж турки? Крім того, згадаємо німців у минулій Світовій війні. Чи були німці краще озброєні і готові до війни, ніж решта світу? І все ж таки це не могло їх врятувати від поразки.
Святе Боже Одкровення вчить нас ясно, що сама по собі зброя на війні не допомагає. Що тоді допомагає? Допомагає лише Божа сила. Бог же допомагає віруючим, чистим і праведним здолати невіруючих, нечистих та неправедних. Щоб допомагати одним проти інших, Бог не вживає всієї повноти Своєї сили, якою Він міг би в одну мить знищити всі світи, і засоби Його часто бувають в очах людей зовсім незначними, до смішного незначними.
Наприклад, перед смертю Ісус Навин перерахував єврейському народові всі великі діяння Господа, зроблені Ним народу, після того, як вивів його з Єгипту. Ісус був свідком усіх чудес Господніх, тому що він помер у 110 років. Між іншим, він згадав війну, під час якої Господь послав перед Ізраїлем шершня і таким чином прогнав його ворогів.
Говорить Господь: «Я послав перед вами шершнів, які прогнали їх від вас, двох царів аморрейських; не мечем твоїм і не луком твоїм зроблено це» (Іс. Нав. 24, 12; Вих. 23, 28).Отже, результат війни проти двох царів не залежав ні від кількості солдатів, ні від зброї, як від… шершнів, тобто від третього чинника, посланого Третім, Вирішальним, Всевидячим. Під час судді Самуїла філистимляни напали на ізраїльську землю. Самуїл звелів народу постити і молитися Богові. Народ його послухався. Що сталося? «Господь прогримів у той день сильним громом над филистимлянами і навів на них жах, і вони були вражені перед Ізраїлем» (I Цар 7, 10). Тут теж не мало вирішального значення ні кількість солдатів, ні зброя, а щось третє, несподіване, надіслане Третім, Вирішальним, Всевидячим…
Отже, генерале, не допомагає зброя там, де Бог не допомагає. А де допомагає Бог, там і в пастушій пращі може бути перемога.
Одного разу, коли цар Венадад із Дамаску воював з Ізраїлем, пророк Єлисей підбадьорював ізраїльського царя, пророкуючи Венададу загибель. Так і збулося, як пророкував пророк, але не від людей була загибель Венадада, а від Бога. Темної ночі «Господь зробив те, що стану сирійському почувся стукіт коліс¬ниць та іржання коней, шум війська¬ великого. І сказали вони один одному: очевидно, найняв проти нас цар Ізраїльський царів хеттейських і єги-петських, щоб піти на нас». Так пояснивши собі цей стукіт і шум, сирійці «встали і побігли в сутінках, і залишили намети свої, і коней своїх, і ослів своїх, весь стан, як він був, і побігли, рятуючи себе» (IV Цар. 7).
Отже, де Бог не допомагає, не допоможуть ні численність війська, ані озброєння. У книгах Маккавеїв описані численні війни юдеїв з царями Антіохом та Птоломеєм. У всіх цих війнах царські війська були краще озброєні і мали більше солдатів. Крім того, при військах знаходилися часто і слони з дерев’яними вежами на спинах з солдатами, що кидали в юдеїв стріли. У ті часи слони з такими вежами були не менш небезпечними, ніж сучасні нам танки. Але все це не допомогло свавільним і безбожним царям у боротьбі з маленьким народом, душа якого була натхненна Самим Живим Богом. З криками та сльозами закликали юдеї Бога допомогти їм у хвилини небезпеки. У царських військах починалося сум’яття, і вони втікали. Те саме відбувалося іноді і без видимої причини.
У царювання Іосафата, під час його війни з моавітянами, було видіння. Воюючі війська стояли один проти одного на пагорбах, між якими тяглася долина. Погода була ясна і дощу давно не було. Одного ранку глянули моавитяни на долину і побачили, що вона вся червона, наче від крові. Тоді, думаючи, що вороги їх вночі перерізали один одного, моавітяни кинулися вперед, але потрапили в приховану пастку і були розбиті (IV Цар. 3).
Ось які іноді малі й незначні речі є засобами у війні Бога Саваофа за тих, хто тремтить перед Ним і поклоняється Йому, а проти тих, хто сподівається не на Нього – Всемогутнього, а на своїх солдатів, свою зброю та своїх союзників.
З цих прикладів зрозумілі такі висновки:
1) той, хто в гордості своїй, забувши Господа, сподівається на зброю свою, той ганебно зазнає поразки і гине;
2) той, хто в смиренності свого серця не сподівається на зброю, а покаянно волає про допомогу до Бога, той зі славою перемагає;
3) Бог допомагає смиренним і віруючим проти гордих і невіруючих;
4) часто Бог вживає, на людський погляд, незначні засоби, щоб вразити гордих та невіруючих.
ЯК ВЕЛИКЕ ВІЙСЬКО ПЕРЕМАГАЄТЬСЯ МЕНШИМ
Перед своєю смертю Ісус Навин, великий управитель ізраїльського народу, звертаючись до всього свого народу, сказав наступні пророчі слова: «один з вас проганяє тисячу, бо Господь Бог ваш Сам воює за вас, як говорив вам. Тому всіляко намагайтеся любити Господа Бога вашого» (Іс. Нав. 23, 10˗11).
Це пророцтво багато разів виконувалося в історії ізраїльського народу як під час суддів, так і під час царів, і пізніше за часів Маккавеїв. Наведемо тут лише один разючий приклад з часу судді Гедеона, коли ясно і виразно пояснюється, як і чому мале військо може перемогти незрівнянно більш численного ворога.
Ізраїль дуже зубожів під час мадіантянського ярма. Серед утисків, які чинили тирани-завойовники поневоленому народу, було й таке: як тільки Ізраїль засівав свої поля, приходили мадіантяни та амалекітяни, «налітаючи, як сарана» на поля; приходили з верблюдами, худобою, наметами та «винищували творіння землі», спустошуючи її. У цій крайній біді грішні ізраїльтяни згадали Бога і в розпачі покликали Його. Господь змилосердився, явився Гедеону і наказав йому позбавити ізраїльський народ від мадіантян. Гедеон був простим працівником і на той час працював на своїй ниві. Гедеон у своїй простоті відповів Господу: «Господи! як спасу я Ізраїля? ось, і плем’я моє в коліні Манассіїному найбідніше, і я в домі батька мого молодший. І сказав йому Господь: Я буду з тобою, і ти подолаєш мадіанитян, як одну людину» (Суд 6, 16).
Обережний Гедеон не повірив, що таке велике завдання може бути дано йому, працівникові з найбіднішого племені Манасії, молодшому з будинку батька свого. Тому Гедеон попросив знамення, і коли одержав його, явився народу. Завдяки його зусиллям швидко зібралося 32 тисячі боєздатних людей. Тоді Господь сказав йому: «Народу з тобою занадто багато, не можу Я віддати мадіанитян у руки їх, щоб не загордився Ізраїль переді Мною і не сказав: «моя рука спасла мене» (Суд. 7, 2). І наказав Господь оголосити народові: хто боязкий і несміливий, той нехай повернеться і йде назад з гори Галаада» (Суд. 7, 3). І що ж? Не більше, не менше як 22 тисячі людей залишили військо і розійшлися по будинках. З Гедеоном залишилося всього 10 000. Але й така кількість виявилася надто великою для Господа Саваофа. Тому Господь наказав Гедеону відвести військо до струмка і дивитися, хто як питиме воду. Одні почали пити, зачерпнувши воду рукою, інші опустилися навколішки і, нахилившись, пили прямо з струмка. Господь наказав Гедеону взяти на війну перших, а решту відпустити. Але перших, хто пив із жмені, було всього 300 осіб. І Господь сказав: «трьомастами тими, що хлебтали, Я спасу вас і віддам мадіанитян у руки ваші, а весь народ нехай іде, кожен у своє місце». А мадіанитян було багато, як сарани: «верблюдам їх не було числа, багато було їх, як піску на березі моря». І триста людей отримали від Бога завдання перемогти таку кількість ворогів!
Що зробив Гедеон зі своїм маленьким загоном? Він дав у руки кожному солдатові по трубі і по порожньому глечику, в якому горіла сажа. Підійшовши до табору мадіантянів, всі солдати одразу затрубили в труби і розбили глеки. Триста труб гримнули, як одна, і триста смолоскипів засвітилися з усіх боків; мадіантяни злякалися, верблюди їх заметалися по табору; в темній ночі один воїн не впізнав іншого, і мечі запрацювали наосліп. Таким чином, поки одні винищували інших, треті кидалися з табору, але все одно їх наздоганяла смерть. Перемога Гедеона була повною. А за нею було звільнення Ізраїлю від ярма мадіантян.
У зв’язку з цим дозвольте нагадати вам дещо з історії визволення балканських християн від турків… Визвольну війну розпочали сербські селяни під керівництвом таких самих селян Карагеорія та Мілоша. У цій боротьбі було щось спільне із війною Гедеона. У всіх великих боях повстання сербських солдатів було менше турецьких. Якось у Мілоша було порівняно з турками до смішного мале військо. Мілош помолився Богу і вночі, перед самою битвою, наказав своїм солдатам встромити в землю велику кількість колів, загорнутих у листя, ганчірки, одяг так, щоб здалеку все це було схоже на людей, на солдатів, що вишикувалися. Рано вранці турки глянули і, побачивши «численне» сербське військо, збентежилися, і цього дня Мілош переміг у багато разів більше турецького війська.
З цих прикладів Біблії зрозумілі такі повчання:
1) неправедного супроводжує страх, а праведного – хоробрість;
2) не численність військ вирішує результат війни, а Бог;
3) виконуються пророчі слова: «один з вас проганяє тисячу, бо Господь Бог ваш Сам воює за вас, як говорив вам».
ЯКІ Ж ПРИЧИНИ МАЙБУТНЬОЇ ВІЙНИ?
Перегорнувши ті сторінки святої книги, на яких знаходиться єдина точна філософія війни, і розглянувши у світлі Біблії новітні війни, ми можемо, генерале, тепер відповісти на ваше запитання про причини майбутньої війни.
Від якості нашого світу залежить, чи буде війна. Якщо у мирний час наше життя буде угодним Богові, то, звичайно, війни не буде. О, якби це було так! Але світ без Бога є колиска війни. У світі розмножуються і ростуть бацили війни, а коли вони розмножаться і виростуть, то війна неминуча. Хочуть її чи ні – вона неминуча.
Я не передбачаю, що війна почнеться вбивством місіонера чи консула, чи злодійським потопленням корабля сусідньої країни, чи замахом на незалежність та майно якогось народу. Війна може початися будь-якою подією. Але це нас не цікавить. Це не важливо, коли йдеться про причини війни. Це лише привід чи сигнал до війни, яка заздалегідь, у мирний час, довго назрівала – то наближаючи, то віддаляючи момент свого початку.
Причини майбутньої війни вже отримані нами у спадок від минулої війни… Вони почали накопичуватися після минулої мирної конференції, на яку були запрошені воюючі сторони: але ні молитвою, ні відданням вдячності не був запрошений Той Третій, Всевидящий, Вирішальний Фактор, без якого не буває ні перемог, ні поразок. (Примітка видавця: «Відомо, що тільки Вільсон під час конференції тримав перед собою Святе Письмо і часом, схиляючи голову, молився Богу») Робота на конференції протікала напружено і болісно, як тортури.
Під час воєнних лих люди пам’ятали про Бога і волали про допомогу Його. Але як тільки війна скінчилася, люди усували Бога від своїх справ. Тому на конференції йшлося більше про військові збитки, ніж про мир.
Не було на ній Божого благословення, і тому було створено такий світ, який, перетворивши всю землю на якусь фабрику війни, почав невпинно всіма силами та всім майном народів служити майбутній війні. Союзники продиктували умови миру та за своїм бажанням поділили майно переможених. Чи пішло їм це майно на користь? Вони заборонили переможеним мати військо та зброю, а собі дозволили.
Чому ж вони собі дозволили, а іншим ні? Вони не могли передбачити, що таким чином поставлять себе в лави переможених. Хто знає, можливо, взяте силою у переможених майно не сьогодні, так завтра піде чи вже пішло на посилення військової могутності і для нових приготувань до війни. Немає благословення на такому майні! Найбільше щастя переможених народів у тому, що руки їх пов’язані, і вони не можуть кидати гроші на озброєння для майбутньої війни. Їм не треба шкодувати про віддачу свого золота «переможцям». Краще дарувати його сусідам, ніж кидати в зів Марсу. Найбільше ж нещастя союзників у цьому, що взяте в ворога майно вони використали згідно військової мети. Говорячи людською мовою, це помста Того Третього, Якого не було запрошено на мирну конференцію. Ось що означає робити щось без Божого благословення! І водночас це означає відразу після пожежі знову поливати місто керосином.
Серед причин як минулих, так і прийдешніх війн головною та основною причиною є безбожжя та відпадання від Єдиного Живого Бога. «Немає миру нечестивим, – говорить Бог мій» (Іс. 57, 21). Багато християн Європи та Америки, які поспішали під час війни до церкви, що приходили іноді навіть до початку богослужіння, щоб зайняти місце, після війни охолонули до релігії та стали відпадати від віри в Бога. А якщо їм про це нагадати, вони іронічно заперечать, що релігія стала несучасною. Як це так? Хіба можна говорити про сучасність чи несучасність дійсності? Адже Бог є найвищою дійсністю, що підноситься над усім тим, що взагалі називається дійсністю. Як же може бути, що віра в Бога, яка була 10 років тому живим і необхідним зв’язком з дійсністю, тепер раптом стає несучасною? Невіра в Бога означає віру в недійсність, в химеру… А яка доля чекає на народ з великою кількістю невіруючих, ясно видно зі Святого Одкровення Божого. «Немає миру нечестивим» – ось доля їх, ось що написано їм.
І вони ніколи не зможуть уникнути війни, якщо не викорінять безбожжя. Невіруюча людина вже тим самим, що вона не вірить, робить неугодне перед Господніми очима. Невіра є образою Творця Вседержителя; нехтування Господом Ісусом Христом і повторне розп’яття Того, в ім’я Якого хрещені християнські народи, які через хрещення дали Йому клятву у вірності. Будь-яка образа Бога, якщо в ній швидко не покаятися, викликає лихо, як, наприклад, посуху, повінь, хворобу, безладдя, різні кризи, загальний регрес і, як вінець усього, війну. І це не забобони простого народу, а факт, встановлений і Об’явленням, і самим життям. Йдемо далі. За безбожністю чи зневірою неодмінно слідує поклоніння ідолам. Як тільки людина зречеться Бога, вона починає заповнювати порожнечу душі своєї чимось іншим, чому поклоняється як найвищій реальності, найвищій цінності. Єдність Бога боговідступник замінює множинністю ідолів. Ніколи жоден ідолопоклонник не поклонявся лише одному ідолові. Ідолопоклонство викликає хаос у людській душі, тоді як віра в Єдиного Бога вливає в душу гармонію простоти, ясності та певності.
Оскільки можна розібратися в теперішньому духовному хаосі величезної більшості освічених європейців і американців і оскільки можуть бути перераховані їх найважчі духовні недуги, вони зараз мають п’ять головних ідолів, яким вони служать:
1) матерія;
2) особисте я (ego);
3) імперіалізм;
4) нація;
5) культура.
Почнемо по порядку.
Хоча і говориться, і пишеться, що філософський матеріалізм, який отруював собою дух Європи протягом усього XIX століття, помер, все ж таки нам зрозуміло, що після нього залишився матеріалізм практичний. Гидке породження чудовиська! Матерія як мета прагнення і праці людини є для багатьох європейців і американців чимось, що цінне саме собою, чи це матерія у вигляді земель, грошей, речей чи задоволення, що випливає з усього цього. Прагнення до володіння матерією – хіба це не є звичайним повоєнним божевіллям християнських народів обох континентів? Безмежну людську спрагу володіння матерією для насолоди нею можна протиставити за їх силою лише безмежній спразі Бога у справжніх християн і духовної радості, що виходить від Бога. Люди, які втратили здатність бачити і відчувати Бога, засуджені на поклоніння матерії як ідолу, засуджені служити їй усіма силами, всією думкою та всім серцем своїм. Але оскільки багато хто бажає мати один і той же матеріальний предмет, то серед людей неминуче з’являються заздрість, злість, ненависть, взаємні тертя і боротьба. А це разом є тими бацилами війни, які, розмножившись, можуть довести організм до запального стану, тобто до військової пожежі.
Імперіалізм опанував мріями як великих, так і малих народів та людей. Він означає захоплення чужої землі заради влади, торгівлі, тобто заради матерії. Як легендарний Зевс народив Вулкана, з європейського матеріалізму вийшов європейський імперіалізм. Справді, чим був Зевс серед язичницьких богів, тим є імперіалізм серед сучасних ідолів. Так як у багатьох народів прагнення імперіалізму безмежне, а земля наша обмежена, то не дивно, що серед народів з’являється взаємна заздрість, ненависть, тертя і боротьба. Все це ті ж бацили, які неминуче доводять до військової пожежі.
Нація, як і всі ідоли, не залишає місця Богові. Ми часто зустрічаємо атеїстів, які є одночасно затятими націоналістами. Сучасний націоналізм найлегше може перейти в імперіалізм і завжди невіддільний від нього. У своїх потворних формах він не так означає любов до свого народу – це було б зовсім природно, скільки зневажливу ненависть до сусідів, що, звісно, огидно перед Творцем усіх народів.
Особисте “я”, зведене в ступінь ідола, майже постійно супроводжує всіх людей. Воно їм замінило Бога – як тим, які багато хочуть і багато мають, так і тим, хто багато хоче, але мало чи зовсім нічого не має. Ставлячи в центр всього замість Божої особи свою особистість, природно, що кожна людина шукає для свого ідола храм, шанувальників і багатства, тобто все тієї ж матерії, щоб оточити свій ідол блиском божества. Цей рід ідолопоклонства найсильніше виявлений у боротьбі партій європейської інтелігенції, у боротьбі за першість, владу та багатство. Характерними властивостями цього ідола є гордість, себелюбство та нерозбірливість у засобах. І оскільки в цій шаленій боротьбі забувається Бог і Його закон, то єдино правильним засобом протверезіння служить тут війна.
Культура є безглуздим ідолом наших днів. Усунувши Бога, єдиного натхненника і першопричину благородної культури душі і тіла, невіруючі люди почали обожнювати справи рук своїх, тобто те, що позначають одним словом – культура. А обожнювання людських творінь є найбільша «гидота перед Богом». Законом Своїм Бог суворо заборонив обожнювати Його творіння, Його створіння, серед яких найнезначніше значно досконаліше за найдосконалішу людську культуру. Як далеко творам людських рук до Божих творінь! Оскільки культура залежить від інших вищезгаданих ідолів, особливо матерії, то і вона сприяє розведенню бацил війни, які рано чи пізно викличуть запальний стан.
З цих п’яти ідолів два можуть бути названі безглуздими, а три лицемірними. Культура та націоналізм безглузді, бо лише кричать про себе та рекламують себе; а матеріалізм, імперіалізм і егоїзм лицемірні, тому що прикидаються і брешуть, прикриваючись іншими іменами.
Говорячи мовою Достоєвського, всіх цих ідолів можна назвати бісами. Всі вони, ці ідоли, були, звичайно, колись істинними цінностями і знову могли б стати такими, якби вони були освячені вірою в Єдиного Живого Бога і пройняті духом Божого закону. Іншими словами, коли вони абсолютно підпорядковані Богу і служать на славу Його імені.
Матерія дана Богом людям для того, щоб вона служила їм, а не для того, щоб панувати над їхніми душами.
Здійснити ідею імперії Бог дає найбільш обдарованим народам з метою служіння найслабшим та менш обдарованим, як сильний брат дається на допомогу слабшому.
Нація є чудесною і праведною, хоч і обмеженою, нивою для служіння Богу та людям. Особисте «я», тобто розумну душу, Бог дарував кожній людині, щоб служінням і любов’ю піднести її до уподібнення Йому, Творцю Своєму.
Бог вдихнув у людину прагнення культури для того, щоб через неї людська душа виявила своє панування над світом матерії і свою відданість і служіння Богу. Таким чином, всі ці цінності прийняли б ангельський образ через те служіння та любов, які наказав Господь Ісус Христос. Але як Серафим, який колись відпав від Бога, названий Люцифером, став дияволом, так і ці цінності стали без Бога ідолами, бісами.
Зауважте, що відносне пересичення цими ідолами призводить людей до лінощів, псування, гниття, відрази до всього, недоумства і самогубства (як, наприклад, під кінець Римської імперії); а незадоволення веде до крайнього – прикрості, заздрощів, ремствування, безсоромності, всякого роду насильства і, зрештою, знову до самогубства. В обох випадках ці ідоли дихають ненавистю і зневагою до лагідного і доброго Господа Христа і, отже, доводять до війни.
Ви, звичайно, помітили, що я говорю лише про християнські народи. Не безпідставно роблю я це, генерале. Адже це вони вели минулу світову війну, і вони ж готують нову. Протягом останніх 150 років, відколи у Європі виникло богоборство, європейські народи воювали незрівнянно більше, ніж решта світу. Війна була бичем Божим, щоб навчити нерозумних. Але нерозумні не схаменулися. Вони падають все глибше і глибше, летять у прірву… Ті, хто обраний Богом, щоб бути сіллю і світлом, втратили силу свою і померкли. Хоча вони й хваляться, що вони сіль землі та світло світу, ніхто їм більше не вірить. Ні Індія, ні Китай, ні Африка не дивляться більше на білих людей, як на сіль і світло землі, вважаючи їх нікчемністю та темрявою.
З усього сказаного ясно, що
1) причини майбутньої вій¬ні полягають у відступництві від Бога та ідолопоклонстві християнських народів та їх вождів;
2) причини ці тотожні з причинами воєн, від яких страждав і загинув Ізраїль, що колись був сіллю і світлом світу;
3) ці причини повинні бути швидко знищені покаянням та поверненням до Бога, бо інакше ціла низка майбутніх війн, безсумнівно, призведе до загибелі християнських народів, але не самого християнства.
ХТО ПЕРЕМОЖЕ У МАЙБУТНІЙ ВІЙНІ
…Всі війни, від початку і до кінця історії, – біблійні війни, тобто всі вони залежать від живої, активної і всемогутньої волі Третього, Невидимого і Всевирішального; всі вони походять із гріховності або з обох сторін, або лише з однієї; всі вони діють за біблійним законом причинності і закінчуються так, як їм присудить Вічне, непогрішне правосуддя. Індія була культурнішою, ніж орди Акбара, проте була ними переможена. Рим був культурнішим за Гензеріха і Аттілу, але був ними переможений. Візантія була набагато культурніша за турків – і все ж зазнала поразки, Іспанія була також культурніша за маврів, а була ними завойована. Англія була культурніша за Америку, але 125 років тому Америка звільнилася від неї. Австрія була культурнішою (у європейському сенсі) за Сербію – і загинула. Росія програла війну з Японією, хоча населення її було численніше.
Тому можна, насамперед, з упевненістю сказати, що переможе той бік, якому дає перемогу Божа воля. Зі Святого Одкровення Божого ясно, кому Бог дарує перемогу. Це зрозуміло і з прикладу всіх воєн історії людства, якщо їх розглядати у висвітленні Святого Одкровення. Коротше: воля Божа дарує перемогу тому, хто має найяснішу і найміцнішу віру в Бога і хто виконує Його закон. Боговідступницький і безбожний народ буде переможений, хоч би його було багато, як листя в лісі. Нечестивим вождям народу – відступникам від Бога – не допоможуть їхній розум, розрахунок, військо, культура, озброєння, дипломатія, красномовство, щось інше матеріального характеру. Народ же, який разом з управителями своїми залишається вірним Господу Ісусу Христу (ми все ще говоримо про християнські народи), буде або врятованим від війни, або вийде з неї переможцем, незалежно від своєї чисельності, культури чи озброєння.
Ви питаєте, генерале, чи знайдеться такий народ у Європі чи в Америці? До Великої війни його можна було знайти серед малих, які були у поневоленні, селянських народів. А після війни – хіба ви не бачите, що після війни всі народи однакові у своєму злі? Невіра й сучасне ідолопоклонство білих полилося вогненною рікою на всі чотири сторони світу, проникаючи не тільки в малі патріархальні народи, але вливаючись і в Азію, і в Африку, і в Океанію. «Культура мавп і сморідних газів», як називають нашу культуру відомі мислителі Азії, така ненавидима і висміювана народами іншої культури, тепер починає ними ж засвоюватися. Чому ці народи іншої, не егоїстичної, миролюбної культури приймають культуру європейсько-американську, яку вони ненавидять і з якої сміються? Так тому ж, генерале, чому й Давид, не маючи свого меча, вирвав меч у Голіафа і вбив велетня його ж мечем. Народи неєвропейської культури стали поспішно озброюватися європейською, щоб захищатися від Європи і щоб – це їхнє щире бажання – при нагоді відсікти їй голову її ж зброєю. Скільки разів не висловлювалися Індія, Японія, Китай та Єгипет через своїх великих синів про європейську культуру, щоразу це було її засудженням. Отже, вони поспішають засвоїти войовничу культуру Європи, щоб боротися з нею та помститися їй. Це єдина відповідь. Але, звичайно, вони помиляються, думаючи, що європейська культура є більшою гарантією перемоги, ніж їхня власна. Вони забувають – якщо вони це взагалі знали – що перемагає не та чи інша культура, а істина і праведність. Культура у разі війни дорівнює нулю. Ці народи не враховують Третього, Невидимого, Всевирішального. Але добре, що ж вийде, якщо, скажімо, вони, європеїзувавшись, переможуть Європу? Чи не вийде так, що маленька Європа зникне з землі, а замість неї з’явиться велика? Чи виграють вони щось від цього? Думаю, що втратять. Але хто ж зараз напоумить наших братів азіатів і переконає їх, що для них краще терпіти тиранію Європи, ніж стати тиранами? Чи послухають вони нас, коли вони й чути не хочуть того, що їм кажуть із цього приводу їхні духовні вожді Кришна, Будда, Конфуцій та Лао-Цзи? Чим самим стати тиранами?
Ми зважили на Азію, і робимо це тому, що якщо Бог ні в Європі, ні в Америці не знайде жодного гідного народу білої раси, то Він у разі війни дарує перемогу одному з азіатських народів…
Маленькі держави: Сербія, Румунія, Чехія та Польща – були схожі на переможців більше, ніж великі. Звільнення з рабства зробило їх такими. Але так як і ці колишні раби, які мали би залишитися найвідданішими і вдячнішими Богові – стали з трагікомічною поспішністю зараховувати себе до європейського організму, зараженого зневірою та ідолопоклонством, то справді дуже важко знайти в Європі чисті руки, які можуть перемогти з пречистих рук Божих.
Нічого дивного не буде, якщо в майбутньому зіткненні християнських народів Бог приведе Свого слугу, скажімо, Китай чи Японію, щоб покарати християнські Юдею та Ізраїль, тобто. Європу та Америку.
Все це, щоправда, умовно, не тільки в очах людей, але головне перед самим Богом. Перемога у майбутній війні зумовлена покаянням. Переможе той народ, який, покликаний на війну Божим Промислом, покається раніше за інших і, покликавши до Бога, виправить свої гріхи…
Ви питаєте, що сталося б, якби покаялися всі християнські народи? Хто б тоді переміг? Тоді б, генерале, перемогли всі, і така перемога була б найблискучішою, бо тоді не було б війни. Бо, оскільки якість людського духу обумовлює перемогу, настільки ж вона зумовлює і саму війну. О, яке було б щастя для людства, якби всі покаялися і всі б перемогли! Але, хоч і немає нічого легшого і більш рятівного за покаяння, теперішні люди обрали найтяжчий і найзгубніший для них шлях. Тому, генерале, їх спіткає найтяжче і згубне для них лихо, і ви маєте таке ж право турбуватися за вашу батьківщину, як ми за свою. Американський народ запишався своїм успіхом у Світовій війні і не шкодує Європу, а з презирством дивиться на неї. Не лише на Європу, а й на весь світ.
У той час як у інших народів, що перемогли, гордість за перемогу пом’якшена їх бідністю, Америка пишається не лише своєю перемогою, а й багатством.
Війна не повинна розпочатися неодмінно там, де це припускають. Ще димляться згаслі вулкани, а нові вже починають діяти. Раніше, ніж почнеться загальна військова пожежа, станеться кілька страшних зіткнень між двома чи трьома народами. Багато перемог будуть пірровими, тобто при підбитті підсумків виявиться, що вони рівні поразці.
Зі сказаного вище ясно, що
1) у майбутній війні народи, які найбільше загордилися перед Богом, будуть і найбільше постраждалими;
2) у майбутній війні перемога вже зумовлена покаянням і поверненням до Христа;
3) якщо жоден християнський народ не покається і не повернеться до Христа – центра своєї душі і життя, то Бог віддасть перемогу народам азіатським, нехристиянським.
ВИКОНАННЯ ПРОРОЧИХ СЛІВ ПРО ВІЙНИ
Дозвольте, генерале, прочитати ще кілька сторінок зі Святого Одкровення Божого… Святі Божі пророки бачили ясно, що на безбожних людей і на цілі народи Бог надсилає війну, як насилав на них мор, голод, посуху, землетруси, нашестя гусениць, сарану та інші лиха, які повинні були напоумити безбожників і повернути їх до Бога.
«Я уражав вас іржею і бляклістю хліба; безліч садів ваших і виноградників ваших, і смоковниць ваших, і маслин ваших пожирала гусінь, — і, попри все те, ви не навернулися до Мене, — говорить Господь» (Амос. 4, 9).
Всі ці лиха вже спіткали Європу, але вона «не навернулася до Господа» і, хоча заслужила війну, все ще говорить про мир.
«Нечестивим же немає миру, — говорить Господь» (Іс. 48, 22). Так вони, воюючи проти Бога своїми гріхами та беззаконнями, опоганюють світ. «Бо царство дурних умертвить їх і безпека божевільних погубить їх».
Содом та Гоморра загинули не від війни, а від миру – від світу без Бога. «бо Я відняв від цього народу, — говорить Господь, — мир Мій і милість і жаль» (Єр. 16, 5). За що ж Благий Господь забрав мир у народу? За те, що «Язик їх — убивча стріла, говорить підступно; вустами своїми говорять із ближнім своїм дружньо, а у серці своєму будують йому підступи. Невже Я не покараю їх за це?» (Єр. 9, 8˗9). За їхню дволикість і лицемірство «бу¬дуть повалені трупи людей, як гній на полі і як снопи позаду женця, і не буде кому зібрати їх» (Єр. 9, 22).
Лицемірство оволоділо вождями християнських народів і, говорячи про світ, вони укладають один проти одного таємні договори. Кожен такий договір означає війну. «Я закликаю меч на усіх, хто живе на землі, — говорить Господь Саваоф» (Єр. 25, 31). Зраджував раніше, зрадить і тепер.
За своїми беззаконнями народи християнські стали набагато гіршими за нехристиянські, які міцно тримаються за своїх «богів»-ідолів, тоді як серед християнських народів ведеться не лише пропаганда проти Господа, а й прямо відверта «облава» на Нього. Так само було й у євреїв перед їхньою загибеллю. Сусіди їхні, ідолопоклонники, були вірні своїм ідолам, а євреї, відкинувши Бога, зневажали Його закон. Бог їх карав, але вони все-таки залишилися при своїй безбожності і продовжували безчинствувати. Тому й покликав пророк: «О, Господи! очі Твої чи не до істини звернені? Ти вражаєш їх, а вони не відчу-вають болю; Ти знищуєш їх, а во¬ни не хочуть прийняти напоумлення; лиця свої вони зробили міцнішими за камінь, не хочуть навернутися» (Єр. 5, 3).
Хіба Бог не бичував християнські народи, цей новий Ізраїль, але вони не відчули болю? Хіба не руйнував їх мором і війною, але вони нічого не навчилися? Коли вони осягали лиха, вони волали до Бога, і Він, прощаючи їх, посилав їм мир; а потім вони грішили знову, і Він, караючи їх, посилав їм війну.
Бог не людина, щоб не знати, і Він знає, що в біді людина звертається до Істини; тому Він і посилає лихо. У світі та достатку люди стають безбожними та егоїстичними; щоб їх протверезити, Бог посилає лихо. Звідси прислів’я: «Поки грім не вдарить, чоловік не перехреститься». «За Мій дім, який у запустін¬ні, тоді як ви біжите, кожен до свого дому. Тому˗то небо закрилося і не дає вам роси, і земля не дає своїх плодів. » (Аг. 1,9˗11). А коли не допомагало лихо, Бог посилав війну. «Від меча помруть усі грішники з народу Мого, які говорять: «не осягне нас і не прийде до нас ця біда!» (Амос 9, 10).
Як і тепер кажуть у Європі та Америці: «Не прийде таке лихо!» А тим часом його вже покликали і готують йому бенкет, що коштує мільярди і мільярди золотом, яким оплачується війна. Всюди чується гуркіт військових приготувань, бо скрізь ведеться боротьба проти Христа.
Якими ж гріхами обтяжив себе Ізраїль і чим накликав на себе загибель? «зберіться на горах Самарії і подивіться на велике нечестя у ній і на утиски серед неї. Вони не вміють чинити справедливо, — говорить Господь: насильством і грабіжництвом збирають скарби у палаци свої» (Амос. 3, 9-11).
Безлади, насильства, грабежі!
Погляньте на Європу, в якій зараз жертви приносять великому ідолу – культурі, і скажіть, хіба не повернулися часи Самарії?
Так треба розбирати та розуміти війну.
Згорнемо тепер книгу Старого Завіту та розгорнемо Новий Завіт.
Чи так я почув ваше запитання, генерале: «Чи був Спаситель за війну чи проти неї?»
Вибачте, але це питання подібне до іншого: «Мати за чи проти різок для своєї дитини?»
Жодна розумна мати не вдаватиметься без крайньої потреби до покарання різками. Але коли нею вичерпані усі засоби, що можна зрозуміти, тоді для виправлення дитини вдається вона до допомоги різок. Не зі злості, а зі стривоженої материнської любові, щоб не пропало її дитя; щоб, нарешті, інші діти не пішли неправильним шляхом. Ви не спостерігали, як після такого покарання дитина та мати плачуть разом? Мати плаче зі співчуття, бажаючи своїми сльозами втішити дитину. Може, вам траплялося спостерігати й іншу, ще зворушливішу картину, коли після різок, дитина вже сміється, а мати плаче? О, свята материнська любов! Хто з нас, будучи вже в зрілому віці, не благословляє свою матір за те, що карала його в дитинстві? І хто не бачить у материнському покаранні ще більший доказ її турботливої любові?
І війна є нічим іншим, як різками, якими Бог хоче врятувати дітей Своїх від остаточної загибелі. Божа любов незрівнянно більша за материнську любов і, звичайно, Господь допускає покарання тільки з турботливої любові до людини.
Господь Ісус Христос відкрив людям мету їхнього земного життя і ясно вказав шлях до досягнення цієї мети. До Нього люди не знали ні мети свого життя, ні шляху, що веде до неї. Багато було на землі великих мудреців, які мали більш-менш ясне передчуття мети та шлях людини і вказували на них людям. Але вони не могли довести своїх слів, не могли відкрити людям і показати царство духовної дійсності. А Христос відкрив нам, що мета життя є саме життя, тобто, що безсмертне життя є метою цього напівжиття.
Царство Небесне є сяючим градом, до якого ми поспішаємо, проходячи через наш світ, через цей ліс із символів і сигналів, які вказують на сяючий град. За словами апостола: «бо не маємо тут постiйного мiста, але шукаємо майбутнього» (Євр. 13, 14). Життя у вічному житті, у сяючому ангельському граді, у Царстві Небесному – ось мета. А шлях до цієї мети – Сам Господь, Його приклад, усі Його заповіді. «Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його» (Мт. 6. 33) – ось основне, головне і єдине розумне прагнення людини. І це все. Решта – другорядне, тобто їжа і одяг, здоров’я, житло, мир і безпека, знання, і вміння, і все, що потрібне нам в даний момент нашого існування на землі, – це все додасться нам (Мт. 6, 33).
Головне буде дано нам, а все другорядне – додасться або буде додано. Для багатія, який подарував бідняку гору золота, було другорядною і дрібною справою підвезти його до гори і дати йому їжу, одяг та слуг. А для Бога, найбагатшого з усіх багатих, що дає людям безсмертне життя, яке вічно оновлюється поблизу Нього, – дрібниця і другорядна справа дати все те, що потрібно на їхньому земному шляху. Воістину Господь дає все потрібне нам, якщо наші очі звернені до Нього, як очі рабині на пані. “Душа більша за їжу” (Лк. 12, 23) – сказав Спаситель, і далі: “Яка бо користь людині, якщо вона здобуде весь світ, а душу свою занапастить? ” (Мф. 16, 26).
У зв’язку з війною можна було б сказати: яка користь людині чи народу, якщо він підкорить увесь світ, а душу свою заплямує гріхом і втратить? Яким би не було земне царство, сьогодні воно існує, а завтра його немає; Царство ж Царя Небесного неминуче.
До Христа були люди, які помічали, що мети людського життя немає на землі, що її не можна знайти ні на землі, ні в землі, тобто у смерті. Вони на досвіді знали, що не було живої душі, яка б, вважаючи якийсь земний предмет метою свого життя, не охолонула б і не розчарувалася, досягнувши його. Тепер же для всякого істинного християнина зрозуміло, що людина не може знайти кінцевої мети свого життя ні на землі, ні де-небудь ще в нашому матеріальному всесвіті. Мета наша поза всім матеріальним світом; вона в царстві духовної сутності та дійсності, у Царстві Божому, а не в цьому світі символів та сигналів із того Царства. Господь нам це не лише сказав, а й явив. Він явив нам це усією Сутністю Своєю, стражданнями Свого Хреста до і після смерті і через всю історію Церкви Своєї. Чи повірите мені, генерале, якщо скажу, що в наші дні Він відкриває це відданим.
Якщо ж християнський народ, тобто народ, якому відкрита мета людського життя, своїми ж гріхами заступає її від свого розуму та зору, тоді він сліпне і ним опановує безумство. Сліпий і божевільний, шукає він кінцевої мети землі, поклоняється ідолам замість Бога, домагається царства земного, знущається з Христа. У такому стані Христос йому здається «явищем» неприродним, бо в очах такого народу лише він «природний». Христос йому нереальний, а він реальний! Такий народ воює проти істини, проти Бога і, звісно, воює зі своїми сусідами.
Відректися від Христа – значить зректися мети життя. А називатися християнином, тобто найвищим ім’ям у світі, означає не тільки знання мети життя, а й радісне ходіння шляхом, що веде до неї. Правда, «вузькі ворота і тісна дорога ведуть у життя» (Мф. 7, 14) вічні, але прокладені ясно і до дев’ятнадцятого сторіччя досить протоптані Божими святителями і праведниками, так що вже немає потреби повертати ні вправо, ні вліво. Лагідність, смиренність, милість, любов, надія, віра, тиха вдача, помірність, доброта, піст, молитва, прощення, хотіння і жага Божої правди, терпіння і всі інші чесноти, що прикрашали Христа, і всі заповіді Його – все це означає шлях, що веде до вищої мети. Ось який цей шлях: «Хто Мені служить, нехай за Мною йде; і де Я» (Ін. 12, 26) – сказав Путівник і, підбадьорюючи, продовжував: «Я — Світло для світу; хто піде вслід за Мною, той не ходитиме в темряві, а матиме світло життя» ( Ін. 8, 12). Бачачи, що Його апостолам важко було зрозуміти цей шлях, Він сказав їм, і нам також: «Я є путь, і істина» (Ін. 14, 6). Щоб людина могла йти угодним Господу шляхом, вона повинна вести єдину угодну Богові війну – війну проти себе. Цією війною людина звільняється від тих гріхів, які їй затемнюють бачення мети та шляху. Цією добровільною війною вона звільняє себе від тягаря тілесних, земних пристрастей; тягаря, під вагою якого вона спотикається і падає то вліво, то вправо від шляху. Той, хто воює сам із собою, може неухильно йти правильним шляхом до справжньої мети. Якщо ж людина не воює проти себе, то вона воює проти Бога та людей.
Як бачите, в дорозі та меті, якими їх нам відкрив і явив Господь, нічого немає про війну людини проти людини чи народу проти народу. Чому тоді буває війна серед християн? Тому що війна гніздиться у самих християнах; а гніздиться вона в них тому, що вони стали сумніватися в цілі чи знехтували шляхом. Бажаючи уникнути війни, не можна відокремити ціль від шляху. Знати справжню мету, а йти, задкуючи, як рак, протилежним шляхом, означає знущатися з Бога, поклонятися ідолам і заперечувати Христа. Середньовічна Європа дає нам ясний приклад того, як можуть християнські народи, знаючи мету життя, йти хибними шляхами, що відводять від мети. Тому й приходило покарання у вигляді міжусобних воєн серед християнських народів чи воєн із невіруючими.
Ніхто, крім Візантії, не засвоював так і беззастережно мети людського життя, відкритого Господом. Все ж таки Візантія загинула; загинула вона через те, що візантійці, які сповідували Бога, ображали Його своїм нечестям і зневажали Божий закон, знанням якого вони похвалялися. Вони визнавали мету Христа, а йшли шляхами гріха. Їх спіткало те, про що сказано в Євангелії: «Раб же той, який знав волю господаря свого, та не був готовий і не робив за волею його, буде багато битий. А той, хто не знав і зробив щось гідне покарання, буде битий менше» (Лк. 12, 47˗48). Цими словами пояснюється гірке покарання святої Візантії, оскільки вона добре знала волю Володаря, і менш тяжке покарання язичницьких народів, які погано знають волю Володаря свого. Цими словами пояснюється і те, чому серед християн війни бувають частіше, ніж серед нехристиянських народів. Християни є слугами, які знають волю Господа свого, і часто й гірко бувають покарані; а нехристияни, які не знають ні мети, ні шляху, не знають і волі свого Господа, за що й бувають менше покарані. Лише цими словами Христа і можна пояснити, чому за останні 150 років Європа вела більше воєн, ніж решта світу. Господь Ісус Христос Своїм Євангелієм навчив людей, як треба вести війну проти себе, щоб приборкати себе, удосконалитися, упокорити, ушляхетнити і навіть уподібнитись Йому. Для цієї війни і лише для неї Христос окреслив точну «стратегію та тактику». Він чудово показав людям, якими вони мають бути, щоб не дійшло до війни між ними чи до нападу на них.
Христос не стверджував, що війни не буде; Він лише вчив, що треба робити, щоби не допустити її. Духом Своїм він передбачав, що не всі люди захочуть слухати Його і що внаслідок цього буде багато воєн. «почуєте про війни і чутки про війни. Глядіть, не жахайтесь, бо належить усьому тому бути, та це ще не кінець. Постане бо народ на народ, і царство на царство; і будуть голод, моровиці і землетруси у різних місцях» (Мф. 24, 6˗7). Ті, хто згрішить, будуть покарані війною не відразу, але після довгого, дуже довгого терпіння Божого і прощення. Коли Господь вичерпає всі інші засоби, що вразумляють, тоді тільки вдасться Його Свята Любов до останнього засобу –покарання Своїх дітей бичем війни. Передбачаючи війни, Христос заплакав (Лк. 19, 41).
Деякі злі люди з мстивою радістю пророкують війну. Так робить зла мачуха, яка радіє покаранню пасинка. Мати ж плаче, думаючи про покарання своєї, хоча б і поганої дитини. Так і Христос, сповнений безмежної любові до людей, дітей Своїх, заплакав, передбачаючи майбутні війни.
Передбачивши війни, аж до останніх часів, Христос згадав також про причину їхню: «і багато лжепророків з’явиться і багатьох спокусять» і « і через збільшення беззаконь охолоне любов у багатьох» (Мф. 24, 12, 24). Вказуватимуть людям помилкові цілі життя; лже¬пророки хибно передбачатимуть події; беззаконня і охолола любов поведуть людей хибними шляхами.
Одні не знатимуть ні мети, ні шляхів життя. Інші, знаючи мету життя, за слабкістю характеру підуть хибним шляхом. Треті знатимуть і мету, і шлях життя, але свідомо і злісно відкинуть і те, й інше, як колись свідомо і зло відкинули їх єврейські старійшини, розіп’явши Христа. Все це спонукає Святу Любов, плачучи, допустити покарання Своїх дітей бичем війни.
З усього сказаного ясно, що
1) Господь Ісус Христос відкрив мету життя і шлях до цієї мети;
2) Христос у Своїм Євангелії вказав людині на необхідність вести війну проти себе, з метою усунення інших воєн;
3) той, хто не веде війну проти самого себе, проти своїх пристрастей, пороків і гріхів, той неминуче веде війну проти Бога та своїх ближніх;
4) війна повинна осягнути християн, що зневажають закон Христа, хоча б вони й не бажали її, подібно до того, як карається дитя, що провинилося.
Наш човен почав хитатися на хвилях. З заходу повіяв вітер, і зоряний небосхил затягнувся темними хмарами. У будинку Крена занепокоїлися, і слуга-негр почав кликати нас із берега.
– Хоча сказано вже багато, генерале, все-таки, на ваше бажання, я спробую підбити підсумки всього вище згаданого, незважаючи на те, що це буде повторенням,˗ сказав балканець.
– Через небезпеку,˗ підтримав генерал,˗ перед якою знаходиться біла раса і взагалі все людство, думаю, що все сказане вами потрібно було б повторювати день у день.
– Добре. Отже, основний висновок полягає в тому, що тільки в світлі Одкровення можна зрозуміти і пояснити війну. Вся світова література разом узята далеко не пояснює війну так, як це робить Одкровення. З усього вище викладеного ясно, що війна, як і будь-яке індивідуальне та суспільне явище, залежить виключно від нашого ставлення до Бога та Божого закону. Це однаково стосується як нехристиян, і християн. Різниця лише в тому, що у нехристиян війна залежить від їхнього ставлення до Бога і Його закону, впровадженого в їхньому сумлінні і до певної міри витлумаченого їхніми мудрецями; а у християн війна залежить від їхнього ставлення до Єдиного Живого Бога і Його закону, явленого через Ісуса Христа.
…Як тиф неминучий для того, хто п’є заражену тифозними бацилами воду, так і війна неминуча для того, хто, відступивши від Бога, харчується неугодними Йому думками, почуттями та справами і спричиняє заразу війни. Поки люди своїми думками, почуттями та справами воюють проти Бога, марні їхні мрії про мир. Всупереч бажанню людей війна має виникнути там, де посіяне її насіння. «Нечестивим же немає миру, — говорить Господь» (Іс. 48, 22). В наш час набагато більше, ніж будь-коли, кричать про мир – і готуються до війни… Важко повірити, щоб така двоособність не була покарана війною. Ідолопоклонство бридке Богові. Все одно, чи поклоняються люди Божим чи своїм творінням; і те, й інше поклоніння бридко перед Богом. Будь-яке ідолопоклонство, як у наш, так і в минулий час, бичується Богом, який посилає різні тяжкі покарання, з яких найтяжчим і найлютішим є війна.
Місія Європи в тому, щоб самій жити по-християнськи і допомагати своїм братам, язичницьким народам піднятися до Христа. Європа ж сама впала в ідолопоклонство. З цього розладу виникають всі інші, а за ними неминуче випливає війна.
На легковажне питання, яким чином Бог милості і любові допускає такі жахіття, як війна, можна відповісти іншим серйозним питанням: як люди, яким Бог ясно відкрив Свою волю і Свій закон, можуть без сорому і покаяння безперервно ображати Бога і зневажати Його закон? «Господь, Господь, Бог чоловіколюбний і милосердий, довготерпеливий і многомилостивий і істинний» (Вих. 34, 6). Люди вже заслужили на майбутню війну. Якби не було Божої милості і любові, війна давно б почалася. Воістину, якби не було Божої милосердної любові, меч за гріхи християн ніколи б не був опущений у піхви. Теперішній відносний світ, цей перепочинок, дано нам не за розум і культуру людей, а через Божу милість і любов; а також заради страху Божого та молитов благочестивих і добрих людей, що є в кожному народі Європи та Америки.
Чи можуть урятуватися ці народи? Звісно, можуть. Питання лише в тому, чи вони приймуть цей порятунок. «Чи може ефіоплянин перемінити шкіру свою і барс — плями свої? так і ви, чи можете робити добре, звикнувши робити зле?» — питав колись пророк ізраїльтян Божий перед загибеллю цього народу (Єр. 13, 23). Все можна, якщо люди захочуть. Біла раса може змінити свій дух, виправити думки, приборкати свої прагнення до речей, що не мають істинної цінності, і піти до доброї мети за Тим, Хто сказав: «Я є путь, і істина». Може, якщо захоче. Але чи захоче? Від падіння в прірву до порятунку з неї та безпеки –один крок. Чи захочуть люди відступити лише на один крок від жахливої прірви, над якою стоять? Бог чекає відповіді це питання; чекає, як батько, люблячий і дбайливий. Хоча б щодня давали Богові негативну відповідь,˗ з милості та любові Своєї Бог чекає.
Нині витрачається багато слів про роззброєння. Але як може роззброїтися народ, обтяжений, «озброєний» гріхом? Гріх вселяє страх, страх кує зброю; таким чином, через страх, гріх готує війну. О, якби не цей проклятий страх! Але страх залишиться, доки є гріх. Мимоволі грішники повинні озброюватися. Якби люди звільнилися від гріха, хто б тоді боявся, хто б кував зброю, хто б готувався до війни? Ніхто.
Ціль миру! Чому не кажуть про неї? Не говорять перед Богом та перед людьми? Це ж дуже важлива тема! В ім’я чого люди прагнуть миру, генерале? Запитайте їх, і вони зніяковіють. Оговтавшись від свого збентеження, одні дадуть відповідь: заради культури; інші – задля економічного прогресу; треті – задля збереження творів людського мистецтва; четверті˗для держави; п’яті – задля забезпечення особистого існування тощо.
– Дурниця! Сучасні гучні слова про роззброєння та мир видають звук фальшивої монети. Люди не знають мети миру, якого домагаються. А тим, хто зараз найбільше наполягає на мирі, він потрібний для зручнішого та безперешкодного поклоніння своїм ідолам. До чого веде такий мир?
Під час війни не було стільки самогубств, скільки зараз, у наш мирний час!
Заради чого володарі Європи та Америки наполягають на мирі? Заради страху Божого та слави Його чи щоб спокійніше пожинати плоди своєї несправедливості? Якщо правильно останнє – а схоже, що правильно,˗ тоді не дивно, що їм замість миру буде послано війну. Коли народився Владика миру, хори ангелів співали над Вифлеємом: «Слава у вишніх Богу і на землі мир, в людях благовоління!» Отже, прославлення Бога має бути на першому місці, і воно є необхідною умовою істинного миру та благовоління серед людей. Якби люди прагнули миру заради слави Божої, то, безперечно, отримали б його і мир цей назавжди залишився б з ними.
Але хіба ви хоч раз чули від когось із тих, хто наполягає на мирі, що вони дали обітницю скористатися миром в ім’я слави Божої і для самовиправлення? Така обітниця абсолютно необхідна для істинного та міцного миру. Нехай нинішні миротворці точно визначать мету миру, сповідуючи її голосно, щоб чули їхнє небо та земля, і тоді ми побачимо, як віддалиться від нас війна.
Блаженний правитель, який, пізнавши Істину, вчасно покличе свій народ до покаяння перед Богом Живим. Блаженний народ, який вчасно скине зброю своїх гріхів проти Бога. Жодне зло не наблизиться до нього. Не будучи озброєним, він житиме в безпеці, оскільки Всемогутній Господь захистить його непереможною правицею Своєю.
Хоч би в нього не було жодного меча – вороги його будуть безсилі перед ним і не перейдуть межі його землі; Господь Саваоф не допустить їх до цього. А якщо вороги і перейдуть його межі, то тим самим викопають собі могилу.
Блаженний народ, який, звільнившись від гріха, перший звільниться від озброєння. Такий народ прийме велику місію у світі. Він буде світлом усім народам. Господь Бог прославить його небаченою славою і благословить його на віки.
КІНЕЦЬ І БОГУ СЛАВА!
